Нашу думку не питали: редакція Vertigo обговорює адаптацію серіалу «Ковбой Бібоп» від Netflix
19 листопада на Netflix відбулася прем’єра лайв-екшн адаптації аніме «Ковбой Бібоп». Оригінальний серіал від Шінічіро Ватанабе теж можна знайти на стрімінгу і якщо ви не хотіли його подивитися, то ось вам наші причини змінити думку.
Але повернемося до адаптації. Після прем’єри редакція Vertigo подивилася серіал і дуже мило, без особливих суперечок, обговорила шоу. Ось основні думки кожного з редакторів (крім Роми, який не встиг подивитися шоу).
Саша: Перше, що спало мені на думку під час перегляду адаптації «Ковбоя Бібопа» – це те, що серіал виглядає як страшенно дорогий фанатський косплей. Так, у ньому класні костюми та декорації, актори старанно зачитують фірмові фрази своїх героїв, а за кадром грає чудова музика Йоко Канно, але… Усе це скоріше нагадує імітацію ніж якісно нову інтерпретацію, яка могла би додати історії якісь нові сенси. Зрештою, серіал вчергове змушує задуматися над тим, що аніме та кіно – медіуми, які працюють геть по-різному. Оригінальний «Ковбой Бібоп» лише вигравав від своєї меланхолійної повільності, а відсутність надмірної деталізованості та зайвих пояснень дозволяли глядачам самостійно його інтерпретувати. Це було схоже на імпресіоністську картину, яка зачаровувала своїм загальним настроєм, а не конкретними дрібницями. А ось шоураннери адаптації йдуть кардинально іншим шляхом: розжовують кожну сцену, додають безліч пояснень та деталей, намагаються пов’язати між собою кожну сюжетну лінію. Зрозуміло, що вони просто грають за правилами ігрових серіалів, але це виглядає як злочин проти сутності першоджерела, як би драматично це не звучало.
Я вчора побачила надзвичайно влучну думку щодо цієї проблеми в якійсь із англомовних рецензій серіалу – the original anime wasn’t cool because it was good, it was good because it was cool. І ось якраз цієї крутості не вистачає ігровій версії «Ковбоя Бібопа». Виявляється, що певні речі, які працюють в анімації, у реальному житті виглядають… десь як злобний та розпатланий сивоволосий чоловік із велетенською катаною в руках, який стоїть посеред вулиці та волає «Безстрашний!».
Микита: Припускаю, що моє сприйняття серіалу Netflix суттєво відрізнялося від колег у редакції. На відміну від них, я доволі спокійно ставлюся до аніме-першоджерела. Попри беззаперечний стиль, «Ковбой Бібоп» Шінічіро Ватанабе свого часу не зумів зачепити мене ні сюжетом, ні, що найголовніше, персонажами. А оскільки кожна його серія була просто черговою пригодою невезучих мисливців за головами, без сильного наскрізного сюжету, який би тримав увагу, то симпатія до персонажів була критичною умовою для того, щоб оцінити аніме.
Цікаво, що «Ковбой Бібоп» від Netflix, здавалося б, якраз змінює ці риси на краще. На перший план виходить сюжетна лінія зі Спайком та Синдикатом, яка має утримувати глядачів прикутими від серії до серії. Та й актори зі своїми ролями впоралися чудово. Сцени на кораблі, які я не міг терпіти в аніме, тут стають найцікавішими частинами серії. Словом, я не міг припустити, що в ігровій адаптації мені бракуватиме якраз того, що я не оцінив свого часу в аніме — стилю.
Під час перегляду серіалу від Netflix не можна позбавитися враження, що серіалу не вистачає режисера. Постановника з власним стилем, який міг би взяти матеріал і зробити його «своїм». Бо аніме «Ковбой Бібоп» — це безпомилково проєкт Ватанабе. Можна його любити чи не любити, але не можна не помітити в ньому авторський почерк. А от серіал Netflix — це скоріше дитячі прописи, де всі букви виведені дуже старанно, але при цьому абсолютно невиразно. Через це новий «Ковбой Бібоп» здається якимось стерильним і безпечним. Він не ризикує, не хоче голосно заявляти «Ось я такий, і якщо не подобається — не дивіться». Він хоче, щоб його дивилися абсолютно всі, і від цього бажання його дивитися майже зникає.
Юра: Думка, яка постійно крутилася у мене в голові під час перегляду ремейку — «хочеться стерти собі пам’ять, щоб подивитися цей серіал». Тому що «Ковбой Бібоп» від Netflix не орієнтований на фанатів оригінального аніме і навіть не планує пропонувати їм щось особливе. Як наслідок, дивитися його, коли на автоматі порівнюєш героїв та події з першоджерелом, неможливо — сюрприз-сюрприз, американський серіал, написаний і знятий за канонами західного телебачення, дуже відрізняється від японського аніме.
Десь на цьому я і зламався. Внутрішній прихильник оригіналу кричав про те, що дивитися серіал неможливо, а зовнішній критичний погляд особливо не мав до чого причепитися. Без прив’язки до творіння Шінічіро Ватанабе нове шоу видається класичним представником «нетфліксівського серіалу» — дорогий та якісно зроблений контент, який у цьому конкретному випадку орієнтований на прихильників космічних пригод та кунг-фу.
Щоправда не можу заперечити Саші та Микиті — шоуранери настільки переживали щодо «дотримання оригінального духу серіалу», що зробили абсолютно стерильний продукт. Так, у ньому є музика Йоко Канно, але через особливості західного сторітелінгу, вона грає набагато меншу роль, ніж в оригіналі.
Як результат, ми отримали серіал, який не готовий перетягувати на себе увагу, а лише займає місце в лінійці власного контенту компанії Netflix.
