Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Наріман Алієв: «Можна отримати всі нагороди світу, але це не дуже круто, якщо твій фільм подивилися 40 людей»

Говоримо з режисером фільму «Додому» про висування на «Оскар», інформаційний вакуум навколо теми Криму і потенційні збори кримськотатарської драми у прокаті.

Дебютна картина Нарімана Алієва, мабуть, головний ньюзмейкер українського кіно цього року. «Додому» представляє Україну на «Оскарі», потрапив в лонг-лист премії «Золотий глобус», переміг на ОМКФ і став вибором критиків, а прем’єра фільму відбулася в Каннах. Коротше, список регалій та досягнень дуже і дуже вражаючий.

Ми зустрілися з режисером теж на фестивалі — Kharkiv MeetDocs — одному з небагатьох, який просто показав стрічку, нічого не вручивши їй. І почали нашу розмову, звісно ж, із подачі на «Оскар».

Як це — бути єдиним у країні висуванцем на боротьбу за «Оскар»? Здається, такого ще не було і вперше цю можливість здали зовсім без бою.

Якщо слідувати процедурі, нас могли й не обрати (сміється). Було питання між нами та ніким. Якби ми програли нікому, я би дуже засмутився: такого в моєму житті ще не було. Але пам’ятаю випадок, коли два фільми потрапили у відбір і нікого не відправляли.

Насправді я сам дуже здивувався, коли побачив, що ми єдині подали документи. Так, це великий пакет, і наша виконавча продюсерка Анастасія Іващук виконала багато роботи. Та якби я знав, що ми одні, то напевне спробував когось змусити теж податися. Бо були претензії в наш бік, хоча ми завжди відкрито говорили, що будемо брати участь. Те, що не подалися інші, від нас не залежить.

Здається, це все відбувається через незнання процедури.

Так. І ніхто не спитав у інших продюсерів, чому вони не брали участі. Це запитують у нас: «Чому ніхто інший не подався?» Звідки я знаю?

Що для тебе важливіше — потрапити в Канни чи на «Оскар»?

За форматом це два зовсім різні заходи. Будь-який фестиваль хай левела, серед яких і Канни, — це завжди світова прем’єра. Тобто перший майданчик, де побачать твоє кіно й оцінять. До номінації чи нагороди «Оскар» фільм приходить вже після величезного шляху. Тобто, щоб потрапити туди, потрібні, умовно, Канни.

Номінація на «Оскар», я навіть не кажу про статуетку, це дуже складний шлях. Наприклад, там голосують різні категорії людей, яких ніхто не знає. Вони дивляться кіно, ставлять оцінки, відсіюють його в декілька етапів. А от уже фінальну п’ятірку можуть переглянути всі члени кіноакадемії.

Ти на це ніяк не впливаєш, але подання — це гарна можливість, щоб спробувати вибратися на північноамериканський ринок. До нього доволі складно дістатися. Ось для чого це потрібно. Статуетки вдома — це не та категорія. Можна отримати всі нагороди світу, але це не дуже круто, якщо твій фільм подивилися 40 людей.

Ви досі в пошуках американського дистриб’ютора?

Так. Наш сейлз агент Wild Bunch каже, що цього року це дуже складно. Вони навіть найтоповішим своїм проєктам ледве знайшли дистриб’ютора.

Те, що у нас підписаний договір із Wild Bunch — це шалено круто. Але існує внутрішня конкуренція. Навіть в Каннах у них було 14 лайнапів, із Гаспаром Ное та Кеном Лоучем. Всередині цієї чотирнадцятки складно привертати увагу до себе. Ця конкуренція на різних етапах важлива для розуміння структури ринка, своїх можливостей на ньому та реалізації потенціалу проєкту.

Для мене це перший подібний досвід. Для Вови (Яценко — прим. ред.), продюсера, теж. Я впевнений, що отриманий досвід дозволить впевненіше працювати з «Атлантидою» (фільм Валентина Васяновича, який цього року переміг у секції «Горизонти» на Венеційському кінофестивалі — прим. ред.). Так поступово виховуємося в нашій індустрії та розуміємо, як працювати з уже готовими фільмами.

Я спілкувався з режисерами, які номінувалися на «Оскар» у категорії «Найкращий ігровий короткий метр», і запитував, що їм дала участь у церемонії. Один із них отримав «Оскар» і наступного року зняв повний метр, а другий режисер знайшов крутих агентів і почав роботу над повнометражним дебютом. Тобі щось дала участь у Каннах?

Завдяки Берліну (там відбулася прем’єра короткого метру Нарімана «Без тебе» — прим. ред.) я зміг просто поспілкуватися з продюсерами. З українськими, зокрема. Звісно, все це інструментарії. Особливо у коротких метрах, коли ти робиш «візитівки». Якщо вони підкріплені лейблами авторитетних організацій, наприклад фестивалів, природно, що це дає тобі можливість комунікувати про свої наступні проєкти.

Канни — те ж саме. Участь у фестивалі дає мені більшу впевненість навіть щодо українського ринку. Я впевнений, що в мене буде можливість як мінімум зробити ще один фільм. Так само під час пошуків закордонних партнерів буде простіше спілкуватись і зацікавлювати їх. Тобто це все цеглинки для побудови авторитету в певних колах.

Тепер я просто зобов’язаний запитати, як твоє кіно прийняли в Каннах!

Можеш просто написати, що всі 30 хвилин аплодували стоячи. Хоча можеш написати 40, 30 вже писали (сміється).

А якщо серйозно, чи вважаєш ти свій фільм вкладом у культурну дипломатію і чи помітив резонанс навколо стрічки в інших країнах?

Я намагаюся використовувати кіно передусім як розповідь про людей і їхні долі. Політична складова — це тло, на якому відбуваються життєві історії. Тож моя культурна дипломатія полягає в тому, щоб дати зав’язку, позначити нас на карті світу. Якщо після перегляду картини людина захоче більше дізнатися про Україну і про таку націю, як кримські татари, то для мене це перемога.
Не може один фільм зламати сприйняття України в усьому світі. Музика, кіно, література, журналістика, живопис — ці речі мають наповнювати інформаційний простір українськими смислами.
Тому мені здається, що немає певного резонансу, але є різне сприйняття. Китайці, наприклад, вважали, що мій фільм — це суцільна пропаганда. Росіяни називали фільм і русофобським, і антивоєнним, і провоєнним. Кожен бачить те, що забажає.

А як ти особисто переживаєш ситуацію з Кримом?

Найбільша проблема — це те, що про Крим не говорять. Якщо ми зараз увімкнемо новини, за виключенням спеціалізованих кримських ЗМІ, то там буде десь три сюжети про Донбас у різних аспектах, але жодного про Крим. Крим став настільки незручною темою і про неї настільки не бажають говорити, що це викликає дуже багато запитань.

Причому це такий російський порядок денний, який нам нав’язали. Почалося розділення тем Донбасу та Криму. Хоча на нас спершу напали з півдня, а потім зі сходу. Війна одна й та сама. І якщо раніше всі казали, що спочатку повернемо Донбас, а потім візьмемося за Крим, то зараз, б***ь, навіть так ніхто не говорить.

Чому? Мені здається, через те, що Донецька та Луганська області не повністю окуповані й там все одно проживає електорат. Багато переселенців звідти так само залишилися електоратом, на відміну від Криму, звідки виїжджали менше. На півострові немає виборців, за яких можна було б боротися.

Це розділення існує всередині країни, я не кажу про закордон. Коли зі сцени залу Дебюссі Т’єрі Фремо (президент Каннського кінофестивалю — прим. ред.) мені каже: «Ну скажіть щось російською», — це говорить про те, що іноземці не бачать різниці. І це не їхня провина. Перед нами стоїть глобальне завдання ідентифікації України не лише у нас всередині, а й назовні, на світовому рівні, як нації, як країни.

Крим має існувати в інформаційному просторі як щось не втрачене. Багато хто вважає, що Крим вже не повернути. Але є історичний досвід, коли депортовані татари жили в аулах і бажали повернутися до Криму. Через 50 років це вже зробили їхні діти, які півострів ніколи не бачили. А коли говорять через 5 років, що Крим не повернути, то, звісно ж, цього не зроблять.

Ще одна річ, яку я чую: «Як добре було відпочивати в Криму». Та мені п***й, як було відпочивати в Криму, добре чи погано. Це територія, де живуть наші співгромадяни, її віджали і сказали: «А, ось так. Вам добре було відпочивати, але доведеться змиритися». Це питання унітарності країни. Ви або готові боротися за неї, або не готові. Як тільки здаєте одну позицію, це означає, що можна й далі її дерибанити на всі боки.

Давай повертатися в русло кіно. Наскільки я знаю, раніше ти хотів знімати трилогію, де «Додому» став би першою частиною.

Вже не хочу.

Чому? Куди тебе зараз хилить?

Зараз мене заводить в українські реалії. Це не поствоєнний фільм, як у Васяновича, але поствоєнний у контексті людей, які були на сході, і намагаються адаптуватися в мирному житті. В принципі, я нікуди не йду зі сфери, в якій уже працюю, але виходжу із зони комфорту стосовно кримськотатарської тематики.

Планується такий неонуар з елементами екшену та соціальним підґрунтям, умовно, як у «Тебе тут ніколи не було», «Леоні» чи «Чорне вугілля, тонкий лід» — такі фільми.

Не боїшся, що якщо ти не зніматимеш кіно про Крим, то тема загубиться на декілька років? Адже хто, як не ти?

Я ніколи на це так не дивився. Я не вважаю себе пророком кримського кіно. В мене є задум фільму про депортацію кримських татар, що в принципі заїжджено… Тобто не заїжджено, тому що один фільм знятий, але в українських реаліях цього достатньо років на тридцять.

Ця ідея в мене є. Але потрібні серйозніші вливання, ніж у нас зараз можуть бути, і серйозне напрацювання ремесла. Тому я й хочу зняти другий фільм, поекспериментувати з іншим жанром, — це буде зараз погано звучати, — потренуватися.

В мене так було з коротким метром. Я зняв «Повернутися зі світанком» — повільний епос про батька та сина, потім другий короткий метр — історію кохання, де в мене був п******вий монтаж, я намагався з отриманого матеріалу зробити щось цікаве. Це мені дуже багато дало. І третій фільм — це вже був певний висновок. Тут нічого не відбувається, але чомусь ця робота виявилася найбільш впізнаваною.

Потрібно розвиватися в різних напрямках. Мені не цікаво осідлати одному кримськотатарську тему. Навпаки, значно важливіше, якщо з’явиться хтось інший, хто буде знімати про це з іншої точки зору.

Образ съёмки и стилистика мало меняются от работы к работе.

Є така думка, що в першій стрічці режисер знаходиться під впливом усього, що він бачив за життя, і намагається його позбутися. Які референси «Додому» ти б виділив?

Не впевнений, що позбудуся цього впливу у майбутньому (сміється).

Я дуже сильно тупанув на «Тижні критики»: сказав, що референс на моє кіно — це «Відчуження» Нурі Більге Джейлана. Насправді я просто дуже хотів подивитися його на великому екрані, але мені довелося віддуватися й розповідати, яким х***м це референс на «Додому». А він — ніяким. Це референс на одну з трилогій, яку я колись задумав, але не до цієї картини.

Джейлан мені подобається східним типом менталітету, близьким кримськотатарському. Через це я багато черпав з іранського й турецького кіно, тому що воно мені здається дуже спорідненим за духом.

Найближчий референс — це, мабуть, «Дерево життя» (фільм Теренса Маліка — прим. ред.). Конфлікт батька-деспота і сина, хлопчик, який дорослішає і намагається знайти себе, смерть брата, — там трішки інші контексти, але дуже схожі.

Вже після роботи над «Додому» я переглядав «Дерево життя», а там та ж кольорова гама одягу героїв, що і в нас у фільмі. Я її не задумував, це робота художниці по костюмах Асі Сутягіної. Пам’ятаю, як вона приходила, показувала мені свій план після прочитання сценарію з аргументацією, чому такий колір пасує. Отже, ми в одній логіці існували з Теренсом Маліком, оскільки в нас одні й ті самі конфлікти, й видали частково однаковий результат.

Ще можу коротко перерахувати: «Повернення» Звягінцева, «Джері» Гас Ван Сента, намагався щось взяти з Рейгадаса і Кіаростамі, є моменти з «Коктебелю» Попогребського і Хлєбнікова. Такий пул плюс ще декілька закладених цитат, про які я постійно забуваю.

Я вже встиг поспілкуватися з твоїм художником-постановником, і він розповідав, що у вас з оператором була така ідея: провести фільм від холодного світла на початку до теплих відтінків наприкінці, і заради цього ви навіть вкручували лампочки, які давали різне світло.

В нас нічого не вийшло. От коли питають: «Навіщо давати більше грошей на кіно?» Якби в мене було сто мільйонів гривень, то я б міг усі перші сцени відзняти в похмуру погоду. Тоді б усі кольори були холодні й картинка відповідала задуму. Але щоб такий задум реалізувати, на жаль, одних лампочок недостатньо.

Я зрозумів уже на виробництві, чим би займався, якби мав ширші можливості. Я б робив більше coverage (з англ. «покриття» — прим. ред.). Тобто збільшив кількість планів, мізансцен, щоб мати додатковий інструментарій на монтажі. Навіть якщо я задумав зняти сцену одним планом, я б ще зробив розкадровку, щоб мати страховку і можливість із цим конструктором працювати. Це дуже важливо, і на це йдуть бюджети.

В тих же Штатах одну сцену розкадровують дуже серйозно. У них coverage, який дозволяє потім побудувати історію як завгодно. А в нас здебільшого є один-два варіанти, як це можна зробити. Якщо один із двох не спрацьовує, то сорян. Ми працюємо в дуже маловідходному виробництві.

А є сюжетне запитання: в кінці ти свідомо маніпулюєш емоціями глядачів?

Я розумів, що це буде тяжка, сильна сцена. Для мене це «естафетна штука» — ось почалася історія іншої людини. Арка закрита. І доки є наш останній представник на землі, ще не все втрачено. Для мене ця кінцівка про надію.

Якщо говорити про маніпуляцію емоціями, то якби я хотів їх витиснути, то показав би все: останній видих, як хлопчика трясе і він кричить: «Ні!». Для більшості людей таке спрацьовує. Це набагато легший інструментарій. Я намагався побудувати все тонкіше, на відчуттях. Тому я вхоплюю погляд і вимикаюся. Я не даю глядачу більше нічого.

Як на мене, фінал міг відбутись і в минулій сцені: коли герої Ремзі та Ахтема лежать у човні. Це б дозволило закінчити історію примиренням батька й сина.

Вийшла б інша історія. Від самого початку в мене все йшло до дорослішання цього хлопчика. Його великий план — це інша емоція, фізика, міміка, фактура — це вже не те обличчя, яке ми бачимо в другому-третьому кадрі. Це дві різні людини.

Я читав про те, що ти й Ахтем Сеітаблаєв чудово співпрацювали. Але все ж таки: чи було вам складно знайти спільну мову і чи всім ти задоволений? Є думка, що він трішки не дотягує до суворого біблійного батька.

З Ахтемом було комфортно і легко працювати, тому що для нього це було важливо. Він грав роль, яка йому підходила. У мене були сумніви з приводу його участі, але всі вони розвіялися після проб.

Ахтем створив героя м’якішим, ніж я думав, але це не погано. Коли ми робили монтаж, то в першому варіанті намагалися зробити персонажа жорсткішим, а потім зрозуміли, що потрібно все-таки збавляти темп, і пішли шляхом, який намагався вибудовувати Ахтем від початку. Я його регулював, але бачення було Ахтема. Він же орієнтувався не на досвід виховання власних дітей, а згадував батька й намагався його образ, їхні взаємини інтерпретувати для роботи у фільмі.
На монтажі я побачив, що деякі сцени профукав на стадії зйомки. Вражений тим, що відбувається в одному кадрі, я забув, що в нас ще є півтори години з одного боку і півтори години з іншого. Це якраз не провина актора. Це факап режисера, тому що саме він має завжди пам’ятати про те, що буде в наступному кадрі й було в минулому, і регулювати під це актора.

Ну і наостанок. Як ти як людина, що працювала в кінодистрибуції, оцінюєш збори свого фільму?

Я вважаю, що успіх для мого фільму — це 2 мільйони гривень. З нашими можливостями промоції це будуть дуже хороші цифри. Мене питають: «Чому люди мають піти на ваше кіно?» Тому що вони побачать кіно. Я більше нічого не можу їм запропонувати.
В умовному «Скаженому весіллі» пропонують Олега Винника, Потапа, Монатіка, «Поліна» пропонувала Жана Рено, у «Фокстер і Максі» пропонують спецефекти. В мене ж є лише кіно: без спецефектів, без Жана Рено, лише з Ахтемом Сеітаблаєвим. Ще й кримськотатарською мовою частково.
Кримськотатарська драма продається складно. «Донбас» Лозниці — було зрозуміло, про що цей фільм. «Іловайськ 2014. Батальйон „Донбас“» — теж. Якби я назвав фільм «Крим», можливо, людям було б зрозуміло, про що це кіно, але я не хочу так працювати. Це була б зовсім маніпулятивна штука, ні до чого не прив’язана. Щоб зрозуміти, що таке «Додому», потрібно провести велику роботу.

(с) Алекс Малишенко
Світлини надано прес-службою кінофестивалю Kharkiv MeetDocs