Святкуємо День кіно: найстаріші улюблені фільми редакції Vertigo
125 років тому брати Люм’єр провели перший кінопоказ і з того часу кіно не зупиняється в розвитку. Щоправда воно не зупинялося і до 28 грудня 1895 року (про це детальніше може дізнатися на курсі наших редакторів), але оскільки день кіно святкується саме сьогодні, то ми редакцією вирішили пірнути в минуле і розповісти про свої найстаріші улюблені фільми.
Сподіваємося, цей список підштовхне вас до перегляду світової класики (або до повторного перегляду) і також дасть нам можливість похизуватися власними знаннями! Куди ж без цього.
Юра:
Спочатку я хотів замахнутися на лаври фаната найстарішого фільму і тому цілився у «Політ на місяць» чи «Велике пограбування потяга». Щоправда, потім Саша пригрозила назвати Томаса Едісона улюбленим режисером і бравада відступила.
Не знаю, як у моїх колег, але найстаріший фільм серед тих, які для мене є визначальними — це «12 розгніваних чоловіків». Так, фільм Сідні Люмета вийшов «аж» в 1957 році і навіть його першоджерело, телеп’єса, написана Реджинальдом Роузом, з’явилася лише в 1954-му, поступаючись солідним десятком років «Громадянину Кейну», «Касабланці» чи навіть «Тонкій людині», яку глядачі побачили аж в 1934-му. Але саме фільм Люмета суттєво вплинув на моє сприйняття кіно.
12 чоловіків, одна кімната, півтори години діалогів, жодного спецефекту чи навіть анімаційної вставки для ілюстрації деталей вбивства — цього Люмету вистачило, щоб приклеїти до екрана глядача і відпустити лише коли Генрі Фонда закурює сигарету на сходах суду. Щоправда не знаю чи варто віддавати усі лаври режисеру при наявності дійсно геніального сценарію (чи то пак п’єси) Реджинальда Роуза.
Микита:
Якщо говорити про улюблені старі фільми, особливо в міжнародний день кіно, то мені хотілося б відзначити не так окрему стрічку, як улюбленого митця епохи становлення кінематографу — Бастера Кітона. «Великий стоїк» (не хочеться перекладати Stoneface як «Кам’яне обличчя») не тільки багато в чому визначив жанр кінокомедії, він у принципі багато в чому визначив кінематограф. Його готовності ризикнути життям заради ефектного кадру позаздрив би й Том Круз, а масштабності постановки — Крістофер Нолан. Майже за 100 років до того, як Нолан розбив для «Тенету» справжній «боїнг», Кітон у фільмі «Генерал» скинув у річку справжній локомотив із вагоном у сцені, яка вважається найдорожчою в історії німого кіно.
У фільмі «Шерлок-молодший» Кітон, покладаючись суто на математичні розрахунки (бо двічі ламати декорацію було надто дорого), створив один з, мабуть, найвідоміших трюків в історії каскадерства — скинув на себе будинок, залишившись неушкодженим.
Кітон був не просто коміком, він був інноватором кіно. Майже кожен його фільм — спроба показати глядачеві щось нове, чого він ніколи до цього не бачив на срібному екрані. Зараз ефекти в кіно заведено ділити на SFX (special effects, спецефекти) та VFX (visual effects, комп’ютерну графіку). Перші робляться прямо на майданчику (петарди, вибухи, декорації), другі — у постпродакшні. Кітон творив задовго до того, як VFX стали реальністю, тому його фільми — зразок «справжніх» спецефектів, які створюються трюками камери та тривалими репетиціями, а не командою аніматорів.
Фільми Кітона, особливо згадані «Генерал» і «Шерлок-молодший», поєднують доступність комедії та масштабність сучасних блокбастерів. Саме тому при згадці джерел сучасного кінематографу на думку спадають саме вони.
Саша:
Я страшенно люблю олдскульні горори та похмурі нуари, тож спочатку планувала написати про якусь невеселу класику на кшталт «Носферату», «Кабінета доктора Калігарі», «Нареченої Франкенштейна» чи «Мальтійського сокола». Але потім вирішила, що такі фільми якось не дуже пасують до затишного зимового сезону – їх краще дивитися туманними осінними вечорами, а не в кінці грудня. На щастя, серед моїх улюблених старих картин є і дещо набагато веселіше – наприклад, «Виховання крихітки», одна з перших романтичних комедій в історії кіно.
«Виховання крихітки» – неймовірно смішна (настільки, що зйомки фільму затягувалися через те, що актори аж занадто багато сміялися на майданчику) історія про двох абсолютно різних людей. Девід (Кері Грант) – ввічливий та виважений палеонтолог, який цінує спокій та рідко наважується на спонтанні вчинки. Сьюзен (Кетрін Гепберн) – ексцентрична, дивакувата та абсолютно нелогічна панянка. Але їм доведеться не лише знайти спільну мову, але й вирушити у навіжений квест – відвезти ручного леопарда (це він – «крихітка», про яку згадує назва фільму) у Коннектикут.
Фільм одним із перших вигадав характерні складові будь-якого ромкому: тут і конфлікт характерів, і дещо шаблонний образ непосидючої manic pixie dream girl, і подорож, покликана звести героїв разом. Але що робить його справді неповторним, так це хімія між Кері Грантом на Кетрін Гепберн, для якої спеціально написали роль рішучої, але цілком ірраціональної протагоністки. До речі, відразу після свого виходу «Виховання крихітки» провалився у прокаті, а Гепберн отримала славу акторки, не здатної привабити глядачів (що не завадило їй за декілька років стати однією з головних зірок Голлівуду). Зате з часом репутація фільму стабільно покращувалася, і сьогодні він вважається однією з найкращих комедій 1930-х.
