Love is love: Vertigo і друзі про улюблене ЛГБТК+ кіно
23 червня у Києві пройде Марш Рівності, який у наших широтах носить назву КиївПрайду. Власне, столиця України лише одне з багатьох міст світу, де пройдуть події, покликані звернути увагу на проблему дотримання прав секс-меншин. Ми, редакція Vertigo, всіляко підтримуємо боротьбу за рівні права і віримо, що культура та особливо поп-культура грають велику роль у формуванні толерантного суспільства. Тож спеціально до події, разом з друзями видання, ділимося улюбленими фільмами, які розповідають про життя, буття та любов ЛГБТК+ спільноти.
Катя Ятель
Редакторка рубрики «Культура», DTF Magazine
Фільм «Фаворитка» (2018) однаково добре підійшов би як у цю підбірку, так і у підбірку улюбленого феміністичного кіно. Сценарій, в якому весь акцент зведено до трьох жінок та їх взаємодії, як інтимної, так і соціально-політичної, не викликав довіри у великих кінопродюсерів доволі довго. Але те, як його втілив Лантімос, і подальші реакції від критиків, фестивалів та премій стали яскравим доказом, що на подібне кіно є попит. Визначним у «Фаворитці» також є те, що це історична драма, заснована на реальних подіях. ЛГБТ-тема в історичному костюмованому кіно мала місце і раніше, але так, як Лантімосу вдалось її розкрити — це вихід на новий рівень.
«Фаворитка» одночасно піднімає питання природи лесбійських стосунків та бісексуальності, сексуальної свободи, вроди та її розуміння, комплексів, використання тіла та сексу задля досягнення власної мети, токсичності стосунків, використання високого статусу заради отримання бажаного, страху бути засудженим суспільством. І всі ці питання насправді об’єднуються в одне — чи є місце для брехні в любові.
Ну і важко заперечити, що й без контексту ЛГБТ-теми, «Фаворитка» — один із найкращих історичних фільмів останніх кількох років.
Обрати лише одну стрічку було настільки важко, що не можу втриматись від honorable mention: «Орландо» (1992), «Усі пісні лише про кохання» (2007), «Я вбив свою маму» (2009), «Дівчина з Данії» (2015), «Служниця» (2016) та ще багато іншого.
Кирило Марікуца
Організатор KISFF та KyivMusicFilm
Своїм дебютним фільмом «Я вбив свою маму» (2009) юний геній Ксав’є Долан відкрив нову сторінку в книзі LGBTQ + кіно. Підходом, поглядом, бездоганним стилем кадру, своїм віком і успіхом він залучив до цієї та наступних своїх стрічок тих, хто раніше зніяковіло закривав очі або свідомо уникав фільмом, будь-яким чином дотичних до цієї теми.
Згадаю про ще одного канадського таланта, значно радикальнішого, амбасадора експлуатації естетики порнофільмів в кіно — Брюса Лабрюса. Взяти як мінімум його останній фільм «Чоловіконенависниці» (2017). Це історія про радикальну феміністичну групу, що готує революцію для повалення патріархату в Німеччині.
Віка Лещенко
Програмна директорка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA
Зазвичай в світі панує стільки уявлень про те, ким ти є насправді, що бути собою — акт мужності. Ця подія покладена в основу документальної стрічки «Звіть мене Маріанною» (2015) Кароліни Бєлявської, яку раджу подивитися всім, хто перебуває в стані душевної розгубленості.
Маріанна — приваблива 40-літня жінка, яка все життя була сином, чоловіком та батьком двох дітей. У мить, коли вона вирішує змінити стать, — втрачає всіх близьких та коханих. Медичні ризики під час операцій та прийому препаратів, з якими стикаються трансгендери — те, про що мало говорять в кіно. По суті на кону ваше життя. Я була шокована, усвідомивши, наскільки це складно. Особливо за відсутності психологічної підтримки. Ціна, яку заплатила за право на щастя Маріанна — висока.
Вірю, що ця історія, здатна надихнути кожного з нас рухатися до своєї мрії. Сповідь ніжності, інтимності, краси та гарний приклад можливості толерантності та терпимості у стосунках.
Сергій Кейн
Музичний журналіст, Comma.com.ua
«Шоу жахів Роккі Горрора» (1975). У 75-му році цей диво-треш-шик-мюзикл провалився у прокаті — попри те, що глем і панк звучали все гучніше, а Девід Боуї вже підкорив планету як Зіггі Стардаст (робота того ж мейкап-художника, до речі) — широка публіка виявилась не готова до такої декларації сексуальної свободи.
Та вже за кілька років стрічка стала підпільним культом. Вона випередила свій час, зокрема в екранному зображенні гендерної приналежності, sexual liberation та інших аспектів LGBTQ+. Ну а сьогодні це ще глобальніший феномен, культурна інституція, яка закликає кожного розкритися, явити себе дивовижному світу перевтілень і самовираження. Люди у різних країнах досі влаштовують кінопокази з перевдяганням і помпезним святкуванням. Це не просто вечірки — це гедоністські меси, у яких зливаються квір-спільнота, фріки, діти з театральних гуртків та всі охочі. Просто тому, що there’s a light in the darkness of everybody’s life.
Оля Дацюк
Головна редакторка Inspired.UA
«Назви мене своїм ім’ям» (2017) — стрічка, яка вимагає повної присутності, тут і зараз. Це не одразу помітно, але вже після першої години можна відчути, що творіння Луки Гуаданьїно огорнуло ніби сонячною, солодкувато-свіжою ковдрою суміші ностальгії, присмаку фруктів, вина, річкової прохолодної води і запаху зеленого листя.
LGBTQ+ тематика в кінематографі звикла піднімати тему любові забороненої, вистражданої, такої, що вимагає жертви. Так, ніби аби бути щасливим у гомосексуальних стосунках, треба неодмінно щось чи когось втратити. «Назви мене своїм ім’ям» не позбавлений суму від втрати, але це солодко-гірка втрата, про яку ми знаємо від самого початку. Бо перше кохання, незалежно від того гомосексуальне чи гетеросексуальне, минає і залишається у спогадах саме в таких теплих, тендітних тонах. Еліо та Олівер обережні у проявах почуттів, вони повільно вивчають один одного, зриваючи нашарування попередніх досвідів у романтичних стосунках. Але ці почуття не мають орієнтації, гендеру, соціальних рамок — це просто перше кохання, таке ж хвилююче і юне, як і у будь-кого, хто його відчував.
Хоча сеттінг фільму у 80-х роках, ловлю себе на думці, як точно він відображає уявлення про любов, притаманне наймолодшому поколінню сьогодні — Z. Воно зростає у світі глобальних змін, нетерпимості до дискримінації, не сприймає помірні і тим більше агресивні прояви гомофобії. Для них любов — це універсальне почуття, яке можна віддати будь-якій людині, незалежно від статі. Таке бачення є ніби поверненням до античної традиції, коли гомосексуальні стосунки не вважались чимось збоченим. Навіть більше — в древній Греції любов 12-16 річного хлопчика-еромена із дорослим 20-літнім наставником-ерастом вважалась союзом, що сприяє гармонії тіла та душі. По сюжету, батько головного героя Еліо, дослідник античності, наприкінці фільму просить сина пережити біль розлуки із коханим, не закриваючись від цих почуттів, бо сум від першої любові — так само важливий як і радість від неї.
Юра Марченко
Головний редактор Platfor.ma
На тему ЛГБТ є безліч хороших фільмів, більшість з яких драми. І це цілком логічно, враховуючи, що через безліч дрімучих Амбасадорів Середньовіччя, життя багатьох таких людей до сих пір драмою і є. Але розповідати про ЛГБТ можна і потрібно по-різному, тому я згадаю тут про комедію.
У 1984 Маргарет Тетчер вирішила глобально оновити економіку Британії і оголосила про закриття купи шахт. Гірникам це сподобалося не дуже, тому вони оголосили страйк, що в результаті тривав два роки. Однією з найяскравіших сторінок їх підтримки стали акції ЛГБТ, на яких влаштовували збори грошей, проводили концерти (під самоіронічною назвою «Шахти і збоченці») і просто їздили в гості до шахтарів на протести. Про це і фільм «Гордість» (2014) — про нерозуміння, подолання і дружбу. У комплекті йде хороший акторський склад і кльові діалоги.
Протистояння з Тетчер гірники в підсумку програли, а історія довела її правоту. Зате Британії дісталася багаторічна взаємна підтримка робітничого руху і ЛГБТ, а нам — відмінний фільм про те, що добро часто приходить звідти, де спершу вбачається лише конфлікт.
Оксана Городівська
Головна редакторка pryvit.media
«Париж палає» (1990) вийшов майже 30 років тому і поставила всіх на вуха. Ця документалка розповідає про дреґ-сцену Нью-Йорка кінця 80-х. У центрі — бали́, тобто змагання, хто яскравіше зіграє іншу гендерну роль.
Фільм одразу захоплює блиском, шаленими костюмами, пластикою і пристрасністю дреґ-королев. Вони сяють і зривають оплески. Але це на закритому святі для своїх. А потім у гримерці розповідають про те, що їх оточує: жорстоке місто, бідність, расизм і гомофобію, СНІД, зміна статі, зречення батьків і щоденні небезпеки. Це історії про біль, боротьбу і, зрештою, прояв себе справжніх. І коли чуєш ці історії, герої починають сяяти на балах ще яскравіше.
Крім цього, «Париж палає» відкрив поп-культурі словник дреґу. Там пояснюють, що таке «воуґінґ» і «рідінґ», які правила балів та ієрархія в спільноті. Фрази звідти досі цитують у шоу «Королівські перегони Ру Пола» і серіалі «Поза». А ще стрічку недавно відреставрували і зараз на кілька тижнів повернули в американський прокат. Теж мрію побачити її на великому екрані, бо це справжнє свято. «Париж палає» вражає і впливає на світ досі.
Алекс Малишенко
Кіножурналіст, автор lb.ua, співзасновник кіноклубу Polotno
Колись Ксав’є Долан обурювався через окрему нагороду для квір-фільмів на Каннському фестивалі. Та тепер він може бути спокійним — кіно, яке було за межами мейнстрімної повістки, увірвалося в усі конкурси. І впевнено перемагає у них. Зокрема, «Здалеку» (2015) отримав «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю, одразу викликавши палкі суперечки. Типово для будь-якого фестивалю.
Якщо відкинути змагальний контекст, то на виході ми отримуємо просту камерну історію, заряджену політичними та соціальними меседжами з чудовими акторськими роботами. Вишенька на торті — майстерне візуальне рішення, з того типу стрічок, де кожен кадр хочеться вирізати і повісити на стіну у рамочці.
Все майже як у старі добрі часи піку латиноамериканського кіно середини нульових (про всяк випадок нагадую декілька імен — Алехандро Гонсалес Іньярріту, Гільєрмо дель Торо і Альфонсо Куарон, який і вручив «Здалеку» «лева»). Enjoy!
Спеціальна згадка: пам’ятаєте, «Гедвіга і злощасний дюйм» (2001) згадується у серіалі Sex Education? Це витриманий часом комедійно-драматичний мюзикл про вигадану рок-групу на чолі з емігрантом-транссексуалом. Ейса Баттерфілд його вже подивився, час долучитися до нього.
Ще одна спеціальна згадка — серіал «Поза» (2018 – …). «Поза» — це доволі нетипове висловлювання про відчуття сім’ї та сімейні цінності. А ще — це достобіса гарно через естетику нью-йоркських vogue балів середини 80-х.
Коли ми говоримо про культове квір-кіно, першими на думку спадають яскраві та трішки кемпові стрічки на кшталт «Шоу жахів Роккі Горрора», «Кабаре» чи «Гедвіги та злощасного дюйма». «Керол» Тодда Гейнса не зовсім органічно вписується у цей перелік – це неймовірно спокійна та реалістична історія, знята у холодних, трохи приглушених тонах. Коротше кажучи, такі фільми частіше отримують схвалення критиків, ніж викликають фанатичну реакцію серед глядачів. Але у драми з Руні Марою та Кейт Бланшетт все вийшло навпаки – рецензенти написали позитивні відгуки та швидко про неї забули, а фанати стрічки й досі відтворюють образи героїнь, ходять на нічні покази фільму та розігрують улюблені сцени. Більше того – деякі з них настільки сильно полюбили цю медитативну історію про лесбійське кохання, що вже вийшла документальна короткометражка, яка розповідає про надмірно захоплених фанатів «Керол».
І знаєте, цих глядачів нескладно зрозуміти – перед нами справді унікальний фільм. По-перше, він чудово відтворює усі складнощі самоідентифікації у консервативному середовищі, яке ще не звикло до того, що любов може бути різноманітною (як актуально, на жаль). Дія стрічки відбувається у 1950-х, і героїні змушені аналізувати кожний погляд, кожне слово одне одної, щоб точно впевнитись, що взаємна симпатія їм не примарилась. По-друге, це одна з небагатьох драм на подібну тему, у яких є справді щасливий кінець – попри усі складнощі, сила любові виявляється могутнішою за упередження чи соціальні рамки. По-третє, це ще й один з небагатьох різдвяних квір-фільмів – трохи казковий, тендітний та повний надії на диво.
Сергій Ксаверов
Кінокритик
Якщо брати ЛГБТ-кіно як коло тем, то, напевно, мені трохи більше подобаються фільми, де є динаміка гендерної поведінки чи відкриття сексуальної орієнтації. Чудовий приклад фільму — це «Жорстока гра» (1992) Ніла Джордана, ірландського провокатора, який зняв іронічну та чуттєву історію про волонтера ІРА з його «чи готовий ти підбирати вибиті зуби зламаними пальцями» який покохав не ту, яку готовий був покохати. Чи «Довбаний Омоль» (1998) Лукаса Мудісона, у якому розповідається історія двох дівчат-підлітків, у яких починається досить несподіваний роман. Це кіно з його ручною камерою та великою кількістю недоречних зумів знято ніби незграбно, але його стиль дуже пасує самій історії.
Якщо говорити про стрічки, в яких ідентифікація героїв не є для них самих секретом, то це точно буде «Пригоди Прісцилли, королеви пустелі» (1994) — чудова комедія, де Г’юго Уівінг та Гай Пірс у ролі дрег-квін та трансгендерна жінка (тоді же ніхто не обурювався, що її грає чоловік Теренс Стемп) подорожують із шоу по території, яка не готова розширювати свої сексуальні обрії — провінційній Австралії. Напевно, я би виділив ще «Жертву» (1961) Бейзила Дірдена, який на початку 60-х років зняв ціли низку фільмів про героїв, які у тогочасній Британії були маргіналізованою меншістю, а гомосексуальність була й ще криміналізована. Це могутнє кіно про успішного адвоката, якого починають шантажувати компрометуючими фотографіями, але він знаходить сили боротися із системою шантажу, ставлячи під удар кар’єру.
У такому камерному «Вікенді» (2011) британця Ендрю Хея відбувається щось просте і в той самий час магічне: двоє хлопців зустрічаються в гей-клубі, проводять разом ніч, а потім — наступні 48 годин, в які проживають справжній і до болю земний роман зі злетами та падіннями, де кожен відкриває для себе нові грані інтимності. Це кіно не намагається наступити на горлянку мейнстріму, кричучи з надривом про труднощі “нетрадиційної” любові. Йому властива візуальна простота, що проявляється у найменших деталях (як-то ручна камера Урсули Понтікос). Втім, це надзвичайно експресивне кіно, в центрі якого відчутна трансформація, через яку проходять обидва хлопці. Думаю, що головна цінність «Вікенду» в тому, що це прекрасний фільм-діалог, без фетишизації сексу в контексті ЛГБТ-кіно, без зайвої сентиментальності, зате з крутою хімією між акторами Томом Калленом і Гленом Нью.
Ну і як тут не згадати про мого улюбленця азійського кіно Вонга Кар Вая і фільм «Щасливі разом» (1997). Ось вам абсолютна протилежність — пристрасне кіно про двох закоханих, які подорожують з Гонконгу до Аргентини, встигаючи і розійтись і закохатись заново. Тут в першу чергу кидається в око яскрава платіра фільму, чітко виражений стиль Карвая-постановника, а особливо – різноманіття операторских планів його давнього творчого партнера Крістофера Дойла. Послідовність сюжету від такої експерсії, звісно, страждає, зате «Щасливі разом» складається в блискучу фрагментовану історію, що ілюструють деструктивність токсичних відносин і людську відчуженість. Китайська гомосексуальна історія в ритмі аргентинського танго! П.С. Фінал картини під однойменний іронічний трек просто незабутній.
Юра Поворозник
Головний редактор Vertigo
Нічого так не вплинуло на мій світогляд, як шоу Queer Eye від Netflix. Знаю, знаю, це не фільм і навіть не серіал, але щось мені підказує, що популярність Fab Five (так називали ще ведучих оригінального реаліті шоу 2003 року) робить чимало для знайомства звичайних глядачів з квір-світом. Технологія проста: п’ятеро гомосексуальних ведучих приїжджають на тиждень до героя та влаштовують йому мейковер усіх сфер життя. Зізнаюсь чесно, перед першим переглядом я чекав чогось на кшталт шоу від СТБ — зі скандалами, криками, драмою і сльозами. Але вже після першої серії стало зрозуміло, що все зовсім не так. Сльози тут усі ллють лише від щастя.
Щоправда, найголовніше у Queer Eye зовсім не прекрасні професійні навички ведучих, а якраз просвітницька місія. П’ятірка часто ділиться власним досвідом і раптом починаєш дізнаватися багато речей, які розхитують основи гендерних стереотипів. Часом цьому сприяють і гості — я досі під величезним враженням від серії з трансгендерним хлопцем, хоч і подивився її рік тому. А головне, Fab Five настільки заряджені любов’ю і позитивом, що я примудрився «продати» його кільком надзвичайно консервативним знайомим. Вони були у захваті.
Спешл меншном від мене буде теж не фільм, а серіал. Сідабівські «Легенди завтрашнього дня» примудрилися потрапити у щілину між недолугим супергеройським шоу і геніальним постмодерністським твором, але їхня робота з гендерними вподобаннями власних персонажів завжди заслуговувала найвищих похвал. Поки MCU вводить у свій всесвіт відкритого гея, який з’являється на 5 секунд, серед «Легенд» уже який сезон є лесбійська пара (головних героїв, а не другорядних) та бісексуальний Джон Константин, що страждає від втраченого коханого. Що найголовніше, в сюжеті ніхто ніколи не звертав уваги на гомосексуальність показаних стосунків — адже чого зайвий раз обговорювати кохання, коли можна набити пику Ейнштейну.
