«Кров Зевса»від Netflix: знайомі міфи в новій обгортці
Кілька тижнів тому на Netflix вийшов новий анімаційний серіал «Кров Зевса» від студії Powerhouse Animation, яка до цього створила для стрімінгу доволі успішну «Каслванію». Шоу зібрало дуже позитивні відгуки серед критиків (і наразі має 100% на сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes), тому ми й собі вирішили оцінити новий погляд на міфи Давньої Греції. Як виявилося, позитивні й негативні риси цього мультсеріалу настільки переплетені між собою, що їх простіше аналізувати в сукупності, ніж розбивати на явні плюси та мінуси, тому зосередимо їх тематично.
Зовнішній вигляд
Якщо подивитися на переважну більшість відгуків про цей серіал, як від глядачів, так і від критиків, то саме картинка компліментарно згадується мало не в кожному з них. І багато в чому це правда. Творці «Крові Зевса» відповідально підійшли до розробки образів персонажів, до локацій і костюмів. Особливо добре у них вийшли загальні плани та пейзажі, які вони не соромляться показувати. Камера раз у раз зависає над Олімпом чи Корінфом, а вигляд підземного царства Аїда, оселі Онірів чи будинку Мойр інакше як шикарним не назвеш.
Щоб підкреслити уважність, з якою розроблялися персонажі та локації, серіал під час фінальних титрів показує концепт-арти та сторіборди, запозичуючи цей трюк у «Мандалорця». Іноді серед них — найперші дизайни, які дуже віддалено нагадують те, що ми щойно бачили на екрані. Це робить серіал тим рідкісним випадком, коли не хочеться переходити до наступної серії, поки не побачиш логотип компанії-виробника на самому кінці.
Але з грандіозними та епічними дизайнами межує сама анімація, перетворення картинок на живі зображення, і для її опису вже важко дібрати позитивних епітетів. Складається враження, ніби Netflix вирішив, що якщо він назвав цей серіал «аніме», значить, можна не витрачати багато грошей на анімацію, дорослі глядачі й так зрозуміють, що відбувається. Що, в принципі, йде врозріз із еволюцією «справжнього» аніме, японського, яке з кожним новим сезоном стає все більш плавним. У деяких моментах «Кров Зевса» перетворюється майже на слайдшоу, настільки мало кадрів показують у секунду.
У аніме є термін «сакуґа», яким позначають якісну й детальну анімацію, яку використовують дуже рідко й припасають на найбільш епічні та багаті на екшн моменти. «Кров Зевса» теж виглядає найкраще під час бойових сцен, але порівнювати їх з якісною сакуґою просто неможливо. І дешевизна серіалу, максимальна економія бюджету, визирає звідусіль. Наприклад, щоразу, коли з’являється можливість показати якісь старі кадри, з попередніх серій, шоу це використовує. Можливо, це не одразу кидається в очі, але коли за вісім серій ти щонайменше три чи чотири рази бачиш одну й ту саму драматичну сцену, це не можна не помітити.
І дуже шкода, що, відзначаючи яскраві дизайни та «дорослі» образи цього шоу, рідко згадують про те, що в 2020 році анімація має бути приємнішою для ока. Залишається сподіватися, що якщо серіал продовжать на наступний сезон, то, як і у випадку з «Принцом драконів», йому збільшать бюджет, і він зможе дотягти рівень анімації до рівня дизайну.
Світ і персонажі
Головний пітч серіалу — показати міфи Давньої Греції у своїй первинній жорстокості. Зняти з них фільтр дитячих історій, який на них наклали різні екранізації Геркулеса або телесеріал «Ксена — принцеса-воїн» (це не критика серіалу, але «Ксена» — це все-таки безкровна телерозвага для всієї родини). І жорстокість цього світу — перше, що бачить глядач серіалу. Важко злічити, скільки крові, кишок і відрубаних кінцівок показують нам за чотири години хронометражу.
Окрім дорослого «шок-контенту» «Кров Зевса» замахується на справді епічний масштаб. У першій же серії нам показують Гігантомахію — легендарну битву олімпійців з гігантами. І, в принципі, жодного разу після цього ставки нижче долі всього людства — або принаймні Олімпу — не опускаються. Важливість усіх подій підкреслюється саундтреком, який чергує хоровий спів і труби, максимально накручуючи рівень епічності.
Але цей епічний світ виявляється населеним доволі поверхневими персонажами зі слабкою й незрозумілою мотивацією та ще менш зрозумілими планами на життя. Починається це, в принципі, з головного героя, Герона. Попри свою важливість для долі всього світу, він — «чиста дошка» у вигляді тінейджера, ображеного на весь світ. Він дуже любить свою маму й дуже не любить свого тата, бо той їх кинув — от, у принципі, і весь герой.
Дуже суперечливою вийшла у сценаристів і характеризація небожителів — олімпійських богів. Почнімо з Гери. Якщо людину, яка ніколи не читала й не чула нічого про давньогрецькі міфи, після перегляду цього серіалу запитати, богинею чого є Гера, можна гарантувати на 100%, що правильної відповіді ми не почуємо. Бо покровительниця матерів, шлюбу та пологів тут, ніби в бурлеску Котляревського, справжня «суча дочка». Вона керує воронами, володіє телекінезом, може керувати різними істотами та перевтілюватися в них. Словом, що завгодно, тільки не шлюб і материнство.
Зевс, натомість — справжній ідеал. Подекуди складалося враження, що сценарій писали його піарники, якби вони існували. Здавалося б, у ХХІ столітті всі вже усвідомили, що зрадник Зевс — не взірець верховного божества. У принципі, так само, як і ревнива Гера. Бо грецькі боги пишуться з малої букви не випадково — вони не сильно відрізняються від людей. Бажання наділяти богів якимись досконалими рисами безпосередньо пов’язано з бажанням писати слово «Бог» з великої літери. Туди ж відноситься і прагнення поділити богів на «хороших» і «поганих». Це все непозбувні пережитки примітивних (переважно християнських) дихотомій, де за все хороше відповідає Бог, за все погане — Сатана, чорт, диявол і ще багато назв.
Іншими словами, Арес — не «поганий» через те, що він — бог війни. Це бог, якому молилися воїни. Які могли битися за рідних, за дітей, за Батьківщину — тобто за позитивні в цілому ідеали. Так само Аїд — не «поганий» через те, що керував підземним царством. Бо не він забирав туди людей — вони туди потрапляли від хвороб або рук інших людей. І так само Зевс — не «хороший» через те, що був головним на Олімпі. Йому пощастило вижити, і він захопив собі трон. Після цього він ґвалтував жінок і зраджував дружину, яка, сама будучи богинею шлюбу, дико від цього бісилася.
Тому коли серіал позиціонує себе як «дорослий погляд на міфологію», а потім виявляється, що «дорослий» — це просто багато крові, а не тверезий погляд на богів, не можна не відчути розчарування. Так само як і від елементарних фактичних помилок. Наприклад, коли один з героїв отримує нову зброю, йому кажуть: «Це просив тобі передати Гефест. Від одного бастарда іншому». От тільки Гефест — один з небагатьох дітей Зевса, народжений у законному шлюбі — від Гери. Більше того, в паралельних версіях міфу він народжений узагалі без участі Зевса, а тільки від самої Гери.
Словом, грецькі міфи, як би це парадоксально не звучало, у «Крові Зевса» — не сетинг, а радше ширма, маска, під якою ховається оригінальний (і банальний) світ, вигаданий братами Парлапанідесами.
Сюжет
На перший погляд основою сюжету є міф про братів Алкіда та Іфікла. Вони народилися від однієї матері, але різних батьків. Батько Алкіда — Зевс, батько Іфікла — земний цар. Трохи пізніше Алкід став відомим під новим ім’ям — Геракл. Проте «Кров Зевса» бере від цього міфу тільки зачин, а решту доповнює міфом більш сучасним, відомим під назвою «Зоряні війни».
Так, замість того, щоб черпати натхнення з безлічі грецьких міфів, сценаристи звернулися до джерела, яке багато глядачів і так знають напам’ять. Відмінність у дрібних деталях — наприклад, трохи перемішані сюжетні функції Йоди та Обі-Вана Кенобі, а головний антагоніст має інший ступінь спорідненості — але в цілому, якщо ви знаєте оригінальну трилогію, то легко зрозумієте, хто з героїв Лея, а хто — Чубакка. Те, що аналог Хана Соло теж працює контрабандистом, узагалі межує з абсурдом, якщо не з плагіатом.
Після перегляду «Крові Зевса» хочеться хвалити передусім художників студії Powerhouse Animation. Саме їхні дизайни, їхні концепт-арти, їхні пейзажі заробили цьому серіалу позитивні відгуки. Шкода тільки, що зиск з цього отримують Netflix, який пошкодував грошей на якісну анімацію, та брати Парлапанідеси, які надурили всіх, продавши «Зоряні війни» в обгортці грецької міфології.