Коротко про ігри: Resident Evil 7
У 2017-му Capcom успішно перезапустила серію Resident Evil. Для цього студії знадобилося цілих п’ять років, однак вони не пройшли дарма. Річ у тім, що колись легендарна франшиза, що породила цілий ігровий жанр survival-horror, вирішила покинути ідею виживання та жахів, натомість взявши курс на екшн. Вийшло досить погано: серія втратила свої впізнавані елементи, а разом із тим — популярність. З історії про сумнозвісне Раккун-сіті, здається, витиснули все, що тільки можна, а тому в перезапуску розробники вирішили почати з чистої сторінки… ну, майже.
Проходячи Resident Evil 7 за чотири роки після релізу, я вкотре переконався, що формула оригінальних RE просто не старіє. Схоже, що це зрозуміли й розробники, адже для перезапуску скористалися технікою «не чіпай те, що й так працює». А ось від давно заяложеного сюжету про корпорацію зла «Амбрелла», яка випустила у світ зомбі-вірус, треба було позбуватися.
Майже до останнього сьома частина намагається прикидатися не-Resident-Evil: тут вам і нові персонажі, і незнайомий сетинг, і сюжет, що не схожий на жодну попередню гру, ще й вид від першої особи, якого ніколи не було в серії. Ітан Вінтерс, головний герой RE7, вирушає на пошуки своєї дружини Мії. Жінку вважали зниклою безвісти понад три роки, відколи та вирушила у відрядження до Луїзіани. Та раптом Ітан отримує відео, на якому Мія закликає назавжди забути її й ніколи не шукати — це, звісно, працює в зворотному напрямку й лише спонукає нашого протагоніста вирушити на пошуки дружини.
У Луїзіані Ітан натрапляє на занедбаний будинок серед боліт — покинутий, на перший погляд. Скоро йому вдається відшукати в ньому дружину, щоправда, та перетворилася на якесь чудовисько й тепер прагне його вбити. А тоді доводиться познайомитися ще й з хазяїнами будинку — родиною Бейкерів, психопатами-канібалами, що наділені цілющим фактором. Сьома частина серії дуже вправно приховує своє коріння: замість натовпу безтямних зомбі в RE7 вас зустрічають лише три члени сім’ї, які тривалий час виступатимуть головними противниками Ітана. Очевидно, що з Бейкерами щось не так, проте їхня усвідомленість становить для гравця не меншу небезпеку, аніж купи заражених із попередніх ігор серіх.
Досліджуючи локації помістя Бейкерів, гравцю доводиться боротися з, власне, самим сімейством. Батько, матір та син зайняли певні зони й намагатимуться розібратися з Ітаном кожен по-своєму. Завдяки такому підходу кожну ділянку їхньої моторошної оселі доводиться проходити в дещо різний спосіб. Батько змусить понервувати, бо бродитиме по всьому будинку й за першої нагоди лупитиме вас що є сили. Мати пробудить у вас арахнофобію, навіть якщо ви ніколи не боялися павуків чи комах. А от син, певно, найменш страхітливий з усього сімейства, натомість найбільш вигадливий: він розкидає пастки й загадки та битиметься з Ітаном на відстані.
Водночас геймплейно, навіть зважаючи на зміну камери, це максимально канонічна Resident Evil, де основну мету протагоніста можна окреслити як пошук ключів для переходу до наступної локації. Разом із тим якогось серйозного виклику гра не кидає: тут хоч і лишилися пазли, однак майже всі вони зводяться до “збери N ключів, щоб відчинити двері”. За цікавими головоломками краще йти в ремейк RE2, тут же розробники не лякають гравців складнощами — певно, вирішили, що напруги на рівнях і так вистачає.
Resident Evil 7 нарешті повернув горор на своє місце, тож маємо страшну, некомфортну й бридку гру в якомога позитивнішому вияві цих епітетів. Гра по-різному намагається вас налякати; дуже круто, коли це вона робить через візуальну оповідь: вузькі коридори будинку, до яких ледь пробивається місячне світло крізь забиті віконні шибки, чи прогнилі трупи тварин у холодильниках та решта гидоти, якою харчується сімейство. Не так круто, коли справа доходить до скримерів, — щоправда, їх тут небагато, все ж гра старається тримати тягучу атмосферу завдяки незбагненим жахіттям, що кояться в будинку Бейкерів.
На відміну від попередніх ігор серії, сьомій частині бракує обличчя. І річ навіть не в тім, що головного героя ми не бачимо — Ітан дуже мовчазний і лише рідко може вигукнути щось лайливе. Протагоністу бракує характеру, протягом усієї історії він скидається на робота, якому абсолютно чхати на все те божевілля, що його оточує. Можливо, так розробники прагнули транслювати всі переживання безпосередньо на гравця? А може, просто зекономили на записі реплік. Словом, після культових Леона, Клер, Джилл та Кріса сприймати Ітана як повноцінного героя Resident Evil важко, бо аж занадто він безликий.
Коли я писав, що RE7 лише прикидається нетиповою грою серії, то мав це на увазі буквально: наближаючись до розв’язки, ви розумітимете, що це таки стара добра Resident Evil, де все знову ж таки зводиться до лабораторій та невдалих експериментів, що вийшли з-під контролю. Однак цього разу Capcom зайшла настільки здалеку, показала історію під неочікуваним кутом, а тоді вмить навела всі мости й насипала фансервісу зверху, нагадуючи, що весь цей час ми грали в гру популярної франшизи.
Творці серії припинили її роздувати й натомість за останні роки створили відразу дві вхідні точки для нових гравців: можна почати знайомство з класикою завдяки ремейкам другої та третьої частин, а можна увірватися в новітню Resident Evil із сьомої частини, яка хоч і пов’язана з попередніми іграми серії, однак не вимагає від вас хоч якихось знань про цей всесвіт. У RE7 є недоліки, що особливо помітні в другій половині історії, коли розробники намагаються зшивати нове зі старим. Та це точно не те, що має зупиняти вас від проходження. Якщо ви давно хотіли познайомитися з франшизою та не розуміли, за що братися, — ось ваш квиток.
