Святкуючи день кіно: Улюблені фільми редакції Vertigo
Багато років тому (а точніше 123 роки тому) брати Люм’єр провели перший платний кіносеанс в паризькому «Гранд-кафе», чим змінили хід історії, створили новий медіум та дали роботу редакції Vertigo.
У день кіно ми згадуємо про улюблені фільми. Вибрати по три картини було дуже складно, але можете бути впевнені — кожна з них розкриває особливості кіносмаку Ані, Саші і, звичайно, мого (так, вступ пишу я).
1996
На голці
Реж. Дені Бойл
Аня Дацюк
Перш усього, я не надто люблю локалізовану назву фільму «На голці», тоді як оригінальна Trainspotting — це цікава відсилка до любителів «ловити» поїзди на залізничних станціях і записувати їхні номери. У головних героїв є своє специфічне хобі, яке в певний момент маскується під трейнспоттінг, — вколювати у вени героїн і проводити свої дні у наркотичному запамороченні. Знаменитий монолог «Choose life» Юена МакГрегора вже можна вважати класикою. Це кіно про зміну епох, проілюстроване відповідною музикою і відповідними наркотиками. Це болючий портрет Британії в епоху пост-тетчеризму і кризи 90-х. Саундтрек до цього фільму увійде у список найкращого, що сталося з поп-культурою наприкінці ХХ століття. Ідеально скомпонована добірка крутого бріт-попу від Blur і Pulp, андерграундного звуку героїнового нігілізму головних героїв від Іггі Попа і Лу Ріда і до плавного переходу в епоху рейву і екстазі-гедонізму під Underworld і Leftfield.
Цей фільм показує, як формувався авторський почерк Дені Бойла з його контрастними кольорами, радикальним порушенням правила поділу екрану на третини і, звісно, фірмовим голландським кутом (завалений горизонт), який надалі буде з’являтись буквально в кожному його фільмі. А ще Бойл майстерно опанував тут кліповий монтаж а-ля MTV, який у нього згодом підхоплять Баз Лурман і Гай Річі. Це страшне кіно, тому що ніразу не романтизує наркоманів. Місцями воно навіть відверто гидке: дві сценки за участі гівна — це мабуть занадто. Між тим, це ще й дуже сінефільмський твір: спостережливі фанати знайдуть тут відсилки і до «Механічного апельсину» Кубрика і до «Таксиста» Скорсезе
2006
Дитя людське
Реж. Альфонсо Куарон
Аня Дацюк
Обираючи улюблене кіно, я схильна не надавати великого значення історії, натомість по-справжньому захоплююсь методами, які обирає режисер аби цю історію розказати. За сюжетом в 2009 році на Землі перестали народжуватися діти, а до 2027-го світ втратив рештки державоустрою. Лише Англія з колючим дротом, бадьорими новинами Бі-бі-сі жорстким антиміграційним законодавством більш менш зберегла обличчя. Демографічний колапс, інформаційні війни, зона карантину — «Дитя людське» озвучує вирок населенню планети Земля і не обіцяє нічого приємного.
Втім цим кіно важко не захоплюватись — такої майстерної безмонтажної зйомки і класно освоєної суб’єктивної камери (коли оператор не тримає в полі зору лише протагоніста, а схильний затримуватись і брати в фокус бекграунд) я давно не бачила. Оператором тут виступив Емануель Любецкі, і це, на мою думку, кращий приклад його дуже продуманного поєднання реалізму та плавної «поетичної» камери. По «Дитині людській» ще й дуже добре видно масштаб Альфонсо Куарона як художника — від абсолютно очевидних аллюзій на Новий Заповіт і дарвінівську теорію походження людей з африканського континенту, до плакатної метафізики і документального, або навіть репортажного стилю зйомки динамічних сцен, в яких на об’єктив Любецкі потрапляють краплі крові. Дія в цих сценах настільки поглинає глядача, що витерти ці краплі крові навіть часу немає, а головне — не потрібно.
2000
Любовний настрій
Реж. Вонг Карвай
Аня Дацюк
Вишуканий, елегантний і печальний фільм, розказаний надзвичайно майстерно. Дія відбувається в Гонконгу в 60-х. Незнайомі чоловік і жінка, які живуть у сусідніх кімнатах в одному доходному домі, дізнаються, що їхні половинки зраджують їм один з одним. Так Су і Чоу будучи надзвичайно самотніми, стають поступово близькі один одному і піддаються цьому ефемерному почуттю, що поєднало їх і перетворилась на кохання. У фільма чудовий оператор Крістофер Дойл. Більшість сцен з головними героями зняті з прийомом double framing, де рамка операторської камери доповнена ще однією внутрішньою рамкою, вписаною в сеттінг — вікна, дверні отвори, арки, дзеркала. Рішення є метафорою того, що Су і Чоу знаходяться під постійним наглядом упередженого соціуму.
Мені подобається як Карвай жодного разу не показав обличчя чоловіка і дружини головних героїв, вони з’являються рідко і тільки зі спини. Таким чином режисер тримає в фокусі лише Су і Чоу. У фільма, який і без того знятий у тісних декораціях, з’являється дуже камерна атмосфера. Це до того ж історія, де яскравий візуальний стиль Карвая і музичний супровід домінують над діалогами. Як результат, перед нами історія про «некомунікабельність» почуттів. Якщо обирати єдиний фільм про кохання, я оберу «Любовний настрій» просто тому, що він не скочується в банальність і послуговується цілим рядом класних прийомів сторітелінгу.
1999
Країна у шафі
Реж. Рада Бхарадвадж
Саша Ринк
Я довго вагалась, перш ніж включити у список стрічку Ради Бхарадвадж – вона мене так шокувала у підлітковому віці, що мені декілька тижнів було неприємно навіть згадувати про неї. І все ж, я дотримуюсь думки, що справжнє мистецтво має виводити нас із зони комфорту і, передусім, викликати емоції. Камерна історія про дитячу письменницю (Меделін Сноу), яка раптом потрапляє на суворий допит неназваного слідчого (Алан Рікман у одній з найпотужніших ролей за свою кар’єру) – чудова ілюстрація того, наскільки сильні емоції можна викликати, використовуючи мінімальні засоби. Попри те, що протягом усього хронометражу стрічки ми бачимо лише розмову двох людей, «Країна у шафі» лякає не менше за наймасштабніший і найбридкіший горор. Частково за це можна похвалити неймовірну гру Алана Рікмана, персонаж якого здається нам то безжальним монстром, то співчутливим другом. Але головний козир фільму – напружений сценарій, який запозичує ідеї Кафки та апелює до сучасних (принаймі, відносно) соціальних проблем.
Психологічне насильство – те, що цікавить більшість режисерів лише у якості метафоричного підтексту, але Рада Бхарадвадж з головою занурюється у цю складну та неприємну тему. Результат може не сподобатись (видатний кінокритик Роджер Еберт, наприклад, зненавидів стрічку після перегляду), але точно не залишить вас байдужими. Навіть не дивно, що малобюджетний незалежний кінодебют режисерки досі викликає жваві обговорення. Мені здається, що якби він вийшов пізніше, публіка сприйняла б цю експериментальну роботу набагато тепліше.
1982
Стінка
Реж. Алан Паркер
Саша Ринк
Алан Паркер – режисер, відомий своєю любов’ю до незвичних і різноманітних проектів: в його фільмографії і горори («Сердце ангела»), і сімейні драми («Стріляй у місяць»), і кримінальні історії, що базуються на реальних подіях («Опівнічний експрес»). Найбільше режисер прославився завдяки своїй любові до мюзиклів, але навіть вони в Паркера кардинально різні – «Евіта» адаптує відому постановку Ендрю Ллойда Веббера, “Багсі Мелоун” висміює стрічки про гангстерів, а «Стінка» екранізує один із найскладніших рок-альбомів 70-х. Попри те, що однойменний альбом Pink Floyd має щось на кшталт лінійної оповіді та протагоніста, музикантів найбільше цікавив складний внутрішній світ центрального персонажа.
Як можна перенести на екран усі психологічні травми антигероя та показати глядачеві його спотворену уяву? Алан Паркер пішов неочікуваним, але блискучим шляхом – заручився підтримкою Джеральда Скарфа, одного з найвпливовіших британських художників-карикатуристів. Завдяки цій співправці світ психічно неврівноваженого Пінка (а точніше – гіперболізовані переживання Роджера Вотерса) ожив перед нашими очима, змінюючи уявлення про те, якою може бути анімація. Цікаво, що це, безперечно, один із найкращих фільмів про рок-музику, хоча тут немає жодної повноцінної сцени концерту.
1998
Проблеми з Гарі
Реж. Альфред Гічкок
Саша Ринк
Можливо, «Проблеми з Гарі» – не найкраща стрічка Альфреда Гічкока, але мені імпонує те, наскільки органічно король саспенсу поєднує легковажний сюжет зі своїм характерним стилем. У Гічкока до цього вже був досвід зйомок комедійних картин («Містер і місіс Сміт»), але не дуже вдалий – настільки, що режисер потім стверджував, що зняв фільм лише у якості особистої послуги виконавиці головної ролі. У «Проблемах з Гарі» відчувається специфічне почуття гумору Альфреда – весь сюжет будується навколо трупа, який загадковим чином опиняється біля тихого та пристойного американського містечка, а композитором виступив сам Бернард Герман.
Одне з головних джерел шарму стрічки – якраз антураж сонячної спокійної Нової Англії та смішні характери мешканців містечка. Поява трупу стає каталізатором їх спілкування – викопуючи та знову закопуючи бідного Гарі, вони ближче знайомляться, починають товаришувати та навіть закохуються, але взагалі не драматизують події. Загалом, це мабуть найоптимістичніший та найбільш життєствердний фільм про загадкового мертвого незнайомця, який коли-небудь зняли.
1990
Розенкранц і Гільденстерн мертві
Реж. Том Стоппард
Юра Поворозник
Напевне, це перший фільм, на якому моя репутація «радника кіно» суттєво похитнулася. Якщо до цього усі були задоволені моїми порадами, то картина Стоппарда з більшістю не резонувала — гумор був дивний, у кадрі особливо нічого не відбувалося, я у діалоги потрібно було вслуховуватися. Та ще й говорили у них казна що.
Для мене ж стрічка стала квитком у новий світ. Ідеально прописані репліки, неймовірна гра молодих Олдмана і Рота, нестандартна адаптація Шекспіра — раптом виявилося, що у кіно не потрібен шалений темп і вибухи, щоб дивитися його на одному подиху. Сцени з фізичними дослідами я досі вважаю одним з найкращих прикладів комедії, а над моментом з розбитим горщиком я регочу навіть коли він зациклений у гіфку. При цьому синефільського досвіду тут дуже мало. Стоппард лише трохи розширив рамки своєї п’єси, але не далеко пішов від театру. Яскравий приклад того, як історія і діалоги затьмарюють картинку.
Пізніше подібний досвід «відкривання кіно» у мене повторився з «12 розгніваними чоловіками» Сідні Люмета. Хто б міг подумати, що старий чорно-білий фільм про 12 чоловіків, замкнених в одній кімнаті, можна дивитися з таким захватом.
Локалізували картину жахливо, але чи можливо взагалі локалізувати Едгара Райта? Друга частина трилогії «Корнетто» нагадує справжній рай для фаната кіно. Тут і величезна кількість алюзій на класичний кінематограф, і скажені експерименти режисера з монтажем і динамікою картини, а також цілий набір чудових акторів, яких використовують бозна-як. Чого вартує лише Кейт Бланшетт, яка грає колишню головного героя, з’являється на 20 секунд і навіть не знімає маску. Шарму картині додає і британська місцевість, і неповторний колорит мови, і багато гри слів й каламбурів, які варто слухати в оригіналі.
Райт узагалі один з моїх улюблених режисерів. Все завдяки просто-таки маніакальній увазі до деталей. Постановник дуже заохочує уважність глядачів, любить розвішувати десятки «чехівських рушниць» і у фіналі дружно палити з усіх разом, та ще й зазвичай влаштовує з третього акту криваву бійню. І це я навіть не згадував про монтаж.
Насправді, «Макс» мені дорогий зовсім не безкінечним екшном чи дивовижною зйомкою майже без спецефектів. Я просто шалено люблю Джорджа Міллера — за його любов робити все якось по-своєму. Ви тільки подумайте — режисер зняв спочатку трилогію «Шаленого Макса», потім взявся за «Поросятко Бейб» (і отримав номінацію від Кіноакадемії за кращий фільм!!!), а далі отримав «Оскар» за анімаційний фільм про танцюючих пінгвінів.
Коло замкнулося якраз на «Дорозі гніву» — 70-річний лікар з Австралії повернувся до старої теми і зняв екшн-шедевр, до якого за три роки наблизилася лише «Місія нездійсненна: Фоллаут», та й та лише на гарматний постріл. Четвертий «Макс» особливо цікавий своєю динамікою, яка не просідає протягом двох годин, хоч перегони на екрані часом сповільнюються. Все завдяки емоційному контролю — режисер примудряється підтримувати у глядачах відчуття постійної тривоги і необхідності поспішати, але при цьому не виснажує, даючи часом перевести подих. Неймовірно вправна робота. При цьому Міллер відкритий і до технічних експериментів — саме він створив сучасне «обличчя» кінопереслідувань, прибравши статичну камеру на узбіччі, а у «Дорозі гніву» віддав монтаж шаленого дорогого проекту своїй дружині Маргарет Сіксел, яка до цього монтувала лише другу частину «Бейба» і анімацію «Щасливі ніжки». Все заради того, щоб фільм виглядав «не як екшн». Результат — профільний «Оскар». Оце, звичайно, кіновиробництво.
