Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Жрець двох богів

Майк Фленеган намагається примирити Кінга та Кубрика, але втрачає власне бачення

«Як вони взагалі змогли екранізувати «Лоліту»?», – провокативно запитували рекламні постери однойменної стрічки Стенлі Кубрика. Дивно, що у рекламних роликах «Доктора Сна» жодного разу не з’явився напис “Як вони взагалі змогли зняти продовження «Сяйва»?», адже проект Майка Фленегана з самого початку здавався напрочуд ризикованою ідеєю. Роман про готель «Оверлук» та його деструктивний вплив на психіку бідного Джека Торренса вийшов у 1977 році і досі вважається однією з найкращих робіт Стівена Кінга. Більше того – коли письменник повернувся до цього сюжету в 2013 році, критики та читачі залишились переважно скептичними. «Доктор Сон» виявився захоплюючим романом, але аж ніяк не дотягував до рівня безсмертного та шокуючого «Сяйва».

Але давайте говорити відверто – головний виклик для Майка Фленегана був не у нудному першоджерелі, а в тому, що постановник поставив собі за мету примирити двох давніх ворогів. Стівен Кінг був обурений тим, як Стенлі Кубрик екранізував його книгу, але саме образи з кіношного «Сяйва» змінили візуальну мову горорів. Довгі, геометричні оранжево-коричневі коридори «Оверлука», блакитні сукні близнюків-привидів, кривавий потоп та лякаючі гримаси Джека Ніколсона – ці кадри вже стали фундаментом сучасних жахіть. Майк Фленеган вже неодноразово доводив, що вміє знімати якісні горори, але чи вдалось постановнику «Привидів дому на схилі» водночас залишитись вірним і Кубрику, і Кінгу? Якщо коротко – так, але краще б він все таки обрав сторону.


Режисер ніяк не може втекти від привидів «Сяйва», і в результаті не лише роздуває історію, але й десь губить власне бачення..

ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
DOCTOR SLEEP
ХРОНОМЕТРАЖ
152 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
7 ЛИСТОПАДА 2019
ЖАНР
ЖАХИ
РЕЖИСЕР
МАЙК ФЛЕНЕГЕН
СЦЕНАРІЙ
МАЙК ФЛЕНЕГЕН
В РОЛЯХ
ЮЕН МАКГРЕГОР
РЕБЕККА ФЕРГЮСОН
КАЙЛІ КАРРАН
ПРОКАТЧИК
KINOMANIA


Сюжетна лінія Вузла – одна з найцікавіших у «Докторі сні», адже тут є складна, глибока та оригінальна міфологія, на яку «Сяйво» свого часу лише натякало.

Юен МакГрегор напрочуд стримано грає вже дорослого Денні Торренса, який намагається забути минуле та зловживає спиртним, аби якось приборкати своє «сяйво» – дар телепатії та спілкування з духами. Однієї ночі він напивається у барі та знайомиться з випадковою дівчиною, а коли приходить зранку до тями, то знаходить свою компаньонку мертвою від передозування кокаїном. Нажаханий тим, до чого призводить залежність, Денні тікає у Нью-Гемпшир, знаходить роботу у місцевому хоспісі та зав’язує зі спиртним. Але вже скоро його спокійному життю загрожуватиме небезпека – Торренс дізнається про Вузол, банду майже-безсмертних вампірів, які полюють на дітей з «сяйвом» та катують їх, харчуючись болем юних душ.

Сюжетна лінія Вузла – одна з найцікавіших у «Докторі Сні», адже тут є складна, глибока та оригінальна міфологія, на яку «Сяйво» свого часу лише натякало. Фленеган створює страшних, але зрозумілих антагоністів з мотивацією, що не викликає жодної недовіри – деякі люди справді готові завдавати іншим біль, якщо це наблизить їх до бажаної мети. Так, мова йде про катування беззахисних дітей, але в обмін на це Вузол отримує вічне життя, красу, молодість та могутність. Ця проста логіка лякає навіть більше за будь-який будинок, наповнений привидами – і якраз завдяки такій трагічній життєвості сюжети Кінга захоплюють нові й нові покоління читачів.

Комуну майже-вампірів очолює Розі Капелюх (Ребекка Фергюсон) – зваблива, харизматична антагоністка, яка блискавично перемикається між вкрадливою лагідністю та вибухами маніакального, нестримного гніву. Найвдаліший аспект фільму – її протистояння з тринадцятирічною Аброю (Кайлі Карран), яка вперто ігнорує усі застереження Денні та сміливо відстежує злочини Вузла. Попри солідну роботу МакГрегора, справжні зірки стрічки – Фергюсон та Карран, які не бояться здаватись надто екстравагантними, грайливими та навіть гротескними.

Якби Фленеган просто вирішив зосередитись на цій історії, в нього вийшов би хороший фільм. Можливо, не чистокровний горор, який напевне чекали любителі «Привидів дому на схилі», але в міру моторошна історія про телепатичні дуелі, підліткові розслідування та прийняття смерті. На жаль, режисер ніяк не може втекти від привидів «Сяйва», і в результаті не лише роздуває історію, але й десь губить власне бачення.

Не буду описувати деталі – фанати класичних жахів з інтересом виловлюватимуть усі пасхалки, референси та прямі репродукції сцен культового горору. Та скажу одне – фінальна третина стрічки втрачає будь-яку самостійність та перетворюється на затягнуту екскурсію музеєм воскових фігур «Оверлука». Щось на кшталт того, що ми бачили у минулорічному епосі Спілберга «Першому гравцеві приготуватися», тільки режисер розтягнув візит на солідні сорок хвилин. Зазвичай я радію відсилкам, але тут їх аж надто багато – настільки, що Фленеган змушує глядача мимоволі порівняти свою роботу з творінням Кубрика. А тут, як ви розумієте, може бути лише один переможець.

Review overview

Summary