Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Комікси українською: «Чорний молот» Джеффа Леміра

Джефф Лемір – людина багатьох талантів. Цей канадієць встиг створити декілька інді-історій, що стали сучасною класикою, а також успішно працювати над великими мейнстрімними тайтлами – «Старим Лоґаном», серією про Зелену Стрілу та Людей Ікс. Його «незалежні» комікси зазвичай меланхолійні та загадкові – серед них часто зустрічаються камерні оповідання про дисфункціональні родини, складні етичні дилеми та давно забуті таємниці. Приміром, «Ласун» – історія про наївного та наляканого хлопчика-оленя, який блукає постапокаліптичною Канадою. Графічний роман «Підводник зварювальник», над екранізацією якого колись мріяв працювати Райан Гослінг, розповідає про непрості стосунки сім’ї, що живе у маленькому рибальському поселенні. Інтимність цих оповідей підкреслюється візуальною складовою – Джефф не лише пише сценарій до своїх авторських серій, але й виступає художником. А ось «масові» комікси Леміра зазвичай сповнені динаміки, неочікуваних подій та заплутаних сюжетних поворотів. Яскравий приклад цієї сторони автора – психоделічний «Місячний лицар» (Marvel Comics), над ілюстраціями до якого працювала ціла команда митців з кардинально різними стилями.

У 2016 році в Леміра стартувала серія, яка поєднувала краще з двох світів – камерну атмосферу його інді-робіт та динамічність популярної супергероїки. «Чорний молот» існує у власному вимірі, десь між експериментальними коміксами та мейнстрімними серіями великих видавництв. З одного боку тут дивакуваті герої, незвичний сеттінг та експресивний, похмурий малюнок. З іншого – сотні відсилок до класичних тайтлів DC та Marvel, містичні загадки та поступове розбудовування цілого всесвіту, повного власних правил та дійових осіб. Оскільки «Чорний молот» нарешті дістався до українського читача (дякуємо, видавництво Vovkulaka!), поговоримо детальніше про те, що ж саме робить цей комікс настільки унікальним.

Шестеро найвідоміших супергероїв міста Спіраль-Сіті раптово зникають з місця битви з Анти-богом і з незбагненних причин опиняються посеред крихітного містечка, населеного консервативними фермерами. Тепер вони чомусь не можуть а ні вийти за його межі, а ні сконтактуватися з кимось із своїх старих знайомих. Але найдивніше – Чорний молот, лідер їх команди, безслідно зник.

Коли ми безпосередньо знайомимось з протагоністами, вони вже десять років як живуть на старій занедбаній фермі. Ейб (де-факто лідер групи та місцевий еквівалент Капітана Америки) цілими днями лагодить будівлю, піклується про худобу та мріє про Теммі, офіціантку у місцевому дайнері. Ґейл – дещо цинічна п’ятидесятилітня жінка, що навіки застрягла у тілі дев’ятилітньої дівчинки з надприродними здібностями (привіт, Мері Марвел). Тепер вона змушена ходити у місцеву школу та вдавати вигляд, ніби Ейб – її дідусь. Барбулець – інопланетянин, який приховує не лише свою зовнішність, але й почуття до пастора, з яким випадково познайомився, а мадам Стрекіт – трохи асоціальна відьма, яка сумує за втраченим коханням. Не менш ексцентричні члени команди – старий Полковник Дивак, який втрачає залишки глузду, подорожуючи паралельним виміром та пасивно-агресивний робот Торохтуха, змушений виконувати роль домогосподині.

Кожен випуск першого тому розповідає трохи про минуле цих дивних героїв та те, як вони справляються із вимушеним життям на фермі. Спойлер: бідолашна Ґейл не витримує роль наївної учениці, шокує вчителів своїми витівками, п’є джин перед уроками та курить у шкільному туалеті. Якщо вам сподобалася драматична сюжетна лінія героїні Кірстен Данст у «Інтерв’ю з вампіром», то цю історію ви точно оціните.

Напевне, найвражаюче досягнення Леміра – те, що «Чорний молот» не здається новим коміксом. Навіть коли його читаєш уперше, складається враження, ніби знайшов на горищі декілька старих випусків якоїсь класичної та дуже впливової серії, і нарешті повертаєшся до цього дивного і прекрасного світу. Чи передивляєшся трохи підзабутий епізод «Сутінкової зони» і дивуєшся тому, скільки всього колись не помітив.

Визнаю, перший том може здатись трохи нудним, оскільки він повністю слугує експозицією: нам показують сеттінг, знайомлять з героями та окреслюють головну ідею серію. Якщо ви хочете дізнатись трохи більше про загадкове містечко та зрозуміти, чому ж герої не можуть його залишити, треба буде дочекатись наступних випусків. Тим не менше, сценарій чудово розкриває персонажів – хоч тут і нема шаленої динаміки чи раптових сюжетних поворотів, спостерігати за протагоністами справді захопливо. Особливо – якщо ви любите класичну супергероїку та пошук референсів. Хоча тут їх навіть не треба вишуковувати, все на поверхні – навіть шлях героїв здається реверсією історії Супермена, який залишив рідний Смолвіль та прославився у людному Метрополісі.

Окремо варто сказати і про візуальну складову серії. Коли Джефф Лемір лише планував цю історію, то збирався ілюструвати її самостійно. У першу чергу – бо хотів, щоб «Чорний молот» не виглядав як звичайний супергеройський комікс. Щойно справа дійшла до реалізації проекту, стало зрозуміло, що часу на створення малюнків самостійно не вистачить, і сценарист звернувся за допомогою до британського художника Діна Ормстона («Суддя Дредд»). Той погодився, але щойно був готовий перший випуск, ілюстратор пережив серцевий напад, після якого ліву половину його тіла паралізувало. Робота над серією могла б на цьому і закінчитись, але Ормстон одужав та повернувся до «Чорного молота».

Ця історія чудово ілюструє те, наскільки важливий «Чорний молот» для його авторів: Лемір відмовився шукати іншого художника та рік чекав, поки одужає саме «той» ілюстратор, а Ормстон не припинив роботу над серією навіть у найскладніший для себе час. І не дарма – складно уявити, яким би був цей комікс без його малюнків. Приглушені кольори та готичні фігури миттєво створюють атмосферу меланхолічності, самотності протагоністів. Адже головне запитання, яке ставлять перед нами творці серії – не те, як героям вдасться подолати невидимий бар’єр між містечком та реальним світом. Найважливіша дилема історії – як об’єднати групу геть різних людей у щось, схоже на родину. Звісно, це не новий лейтмотив – подібні підтексти були і у коміксах Джека Кірбі, і у «Легендах завтрашнього дня». Але мало кому вдається розповідати сімейні оповіді про супергероїв краще, ніж це виходить у Джеффа Леміра.