Актор Даніїл Каменський про фільм «Забуті», українські серіали та троєщинські бари
На початку вересня в український прокат вийшла стрічка «Забуті» Дар’ї Онищенко. Головну роль у фільми виконав Даніїл Каменський — молодий актор, відомий багатьом за картиною «Сторожова застава», де він теж зіграв центрального персонажа.
Ми поговорили з актором про підготовку до ролі, сприйняття подій на Сході після зйомок, актуальні українські фільми та серіали і розпитали про майбутні проекти. А ще дізналися, навіщо часом потрібно ходити в бари на Троєщині.
Ти почав свою акторську кар’єру з, можна сказати, українського блокбастеру, а тепер знявся у авторській фестивальній стрічці. Розкажи, чим відрізнявся для тебе досвід зйомки у таких різних фільмах?
Слухайте, це цікаво. Я скажу, що це хоч і авторське кіно, але воно все-таки теж велике, мені здається. Це не тільки фестивальна історія, але й кінопрокатна. У чому була різниця? По-перше, вік. Коли я грав у «Сторожовій заставі», я був набагато молодший і значно менш досвідченіший, ніж зараз. Пройшовши декілька років тренувань, акторської роботи над собою, вже у «Забутих» як грав зовсім по-іншому. Я грав з більшою усвідомленістю того, що я грав. Тут зовсім різні історії, зовсім різний жанр, зовсім різні персонажі та дуже багато відмінностей. Я, якщо чесно, навіть не можу сказати, в чому різниця між авторським великим і першим великим кіно, тому що це два зовсім різні проєкти, які, напевно, не можна порівнювати між собою.
Але «Сторожова» була для тебе першим узагалі кіно?
Так, це моя перша роль узагалі в кіно.
До якої ролі тобі було складніше готуватися?
Насправді роль Андрія у «Забутих» – одна з тих ролей, до яких мені доводилося докладати найбільших зусиль. Тому що це персонаж, який відрізняється від мене дуже сильно тим, що це сирота, він виріс на вулиці, він не так близько контактує з іншими людьми й не підпускає до себе. А я, навпаки, відкритий, хочу спілкуватися, мені подобається бути серед інших людей.
Але нас із ним об’єднує чесність, радість, закоханість. Як то кажуть, істинні емоції, які неможливо приховати. В роботі над роллю Андрія я, насправді, ходив, знайомився з такими ж людьми для того, щоб зрозуміти, чим вони дихають, як вони рухаються і які внутрішні переживання вони відкривають світові. Це насправді було дуже цікаво. Я ходив по барах на Троєщині…
Серйозно?
Так, так, і спілкувався з такими людьми.
У цьому фільмі у твого героя стосунки з учителькою. Який роман тобі було грати простіше: з дівчиною-однолітком чи зі старшою жінкою?
Насправді це теж зовсім різні речі, які не можна порівнювати. Тому що в «Заставі» це була моя перша любов узагалі, коли я грав перший поцілунок, перше торкання, перший зоровий контакт. І це було дуже обережно і по-дитячому. А тут не обережно, не по-дитячому, а дуже жорстко, прямо, як є. Насправді, вік – це така штука, що… Ти не скажеш, що тобі легше зіграти з, наприклад, дівчинкою мого віку або з дівчинкою, яка старша, ніж я. Ні, тут усе залежить від партнера, від людини, яка з тобою грає. І з Євою, і з Мариною у «Забутих» мені було дуже комфортно.
З обома, одразу?
Абсолютно. Це круті партнерки, з якими я б хотів працювати далі.
З Мариною ви якось репетирували окремо, приділяли цим сценам якусь спеціальну увагу?
Звичайно, репетирували, проте саме відвертим сценам спеціальну увагу ми не присвячували. Ми хотіли, щоб це було по-справжньому, тут і зараз, на майданчику, щоб це відбулося. Ми не хотіли якось зарепетирувати його для того, щоб воно просто «щось грало».
Режисерка фільму, Дар’я Онищенко, визнала, що у «Забутих» вузька глядацька аудиторія. Якби у тебе була можливість показати його кому завгодно, кого б ти посадив перед екранами?
Хотілося б сказати очевидну штуку: людей, які не чують і не бачать тих, кого там забули. Але мені здається, що… Дуже сильно хотілося б вірити, що один фільм може змінити свідомість людини. Але це дуже складний процес. Звичайно, я хотів би посадити тих людей, які не розуміють, що там відбувається, яким усе одно, які виїхали, але забули. І людям, які ведуть війну з тієї сторони. Для того, щоб вони просто розуміли, що відбувається після їхніх дій. Але змінити людину одним фільмом дуже важко. Хотів би посадити, але мені здається, треба декілька фільмів для того, щоб просто привернути…
Ще питання, наскільки це їм допоможе – всього один фільм.
Так, але знаєте, крапелька до крапельки – і колись буде океан.
Також Дар’я казала, що у твого персонажа є реальний прототип – хлопець, що повісив у Луганську український прапор на даху. Ти щось читав, дізнавався про нього? Можливо, Дар’я щось ще розказувала?
Ще під час репетицій ми з нею обговорювали цей момент, що така ситуація реально була, що це реальна історія, і хотілося б її передати на екрани. Особливо якоїсь уваги до цієї історії ми не привертали, тобто ми не намагалися її прямо скопіювати. Ми зробили її своєю, але за реальною історією, так.
Робота над таким фільмом якось змінила твоє ставлення до подій на сході України? Можливо, до цього ти якось менше знав про це, чи…
Почну здалеку… Кожна робота, кожна роль тебе змінює. Кожна роль, до якої ти реально готуєшся й чесно стараєшся пропрацювати її, коли ти її пропрацьовуєш, вона тебе змінює. Абсолютно кожен персонаж, над яким ти працюєш. Ну, якщо ти чесний актор. Як саме змінила мене ця роль і чи змінилося моє ставлення? Я знав, що я граю з самого початку. Я дізнався багато нового, правда. Я дізнався дуже багато історій як від членів знімальної групи, так і взагалі під час підготовки до фільму я дізнався багато нового про те, що там відбувається. Але чи змінилося моє ставлення? Ні, воно і спочатку було дуже патріотичним, таким воно й залишилося.
З твоїх друзів, можливо, хтось бачив, чи ти вже чув відгуки. Багато хто говорить про «перегини», неправильне відображення персонажів, що живуть там. Наскільки вони реалістичні, з твоєї точки зору?
Мені здається, що кожен актор, який працював над персонажем, намагався його зробити максимально відвертим для глядача, зробити його не відшліфованим прототипом чогось, аби показати щось. Ні, кожну дію ми намагалися виправдати, щоб це було не просто так. Тому що кожен персонаж має робити якісь свої дії тому що щось його до цього тягне. До і після є якась думка, яка проходить через усе.
З приводу «перегинів» мені здається, що Даша – теж дуже відверта, і вона не ховається за якимись масками або ширмами, а показує все як є, реально. Бо майже кожна сцена у фільмі, абсолютно, це прототип реальної історії, яка відбувалася. Так, можливо, деякі кадри були для кінематографу дуже відвертими, але це реальність. Реальність, яка зараз відбувається. На жаль.
Враховуючи, що останні місяці усі сиділи вдома і розважали себе фільмами, серіалами, ти знайшов для себе щось цікаве, що можеш порекомендувати читачам? Загалом, що з сучасного телебачення та стрімінгів тобі подобається найбільше?
Зараз, насправді, дуже цікавий момент, це як момент 60-х років у Голлівуді. Тоді, коли повністю змінювалося кіно, підхід до кінематографу й узагалі все, що відбувається у фільмах і в історії країни. Зараз у нас така сама пора. Починаючи з 2014 року, на мою думку, мені здається, що Україна починає все більше і якісніше робити кіно. Класне кіно, різних форматів. Що б саме я порекомендував? Українське.
Давай.
Я б дуже сильно хотів, щоб глядач цінував роботу українських майстрів і допомагав своїми переглядами в майбутньому робити ці проєкти ще кращими. І взагалі, дуже багато експериментального кіно, яке потрібно підтримувати. Зараз дуже багато серіалів запускається на веб-платформах, на стрімінгових сервісах. Це теж дуже класно, і, мені здається, нашій нації потрібно звикнути платити за кіно і не бути піратами, це дуже важливо. Цим ти теж підтримуєш дуже сильно кінематограф. Щоб не казали, що в Голлівуді класно, а в нас якась фігня.
Щось під час карантину для себе відкрив, щоб конкретно назвати? Кіно чи серіали. Чим ти себе розважав на карантині?
Насправді я небагато дивився кіно й серіалів, я більше працював над собою, десь у своїй підсвідомості.
Медитував?
Медитував, так, справді. Я дуже багато чого захотів переосмислити за той час, коли була перерва, і хотілося просто відпочити, можливо, від усього, зробити паузу й зрозуміти, хто я є, що я хочу й куди мені йти.
А які конкретні фільми й серіали тебе вразили за останній час, не обов’язково на карантині?
Один з крутих серіалів, які зробили якісно в Україні, це серіал «Перші ластівки». Зараз знімають другий сезон, майже закінчили вже, і я дуже сильно хочу, щоб глядач підтримав своїми переглядами цей продукт, тому що це один з тих продуктів, продакшенів, людей, груп, які реально творять історію. І в майбутньому таких проєктів буде ставати все більше, і вони будуть все кращими.
«Спіймати Кайдаша» ти дивився?
Ні, не дивився, але там знімалося дуже багато моїх друзів, і я дуже сильно хочу подивитися, але все ніяк не можу знайти час.
Останнє запитання: чи є у тебе нові проєкти, над якими ти працюєш і деталями яких ти можеш поділитися?
Так, тільки що ми закінчили зйомки короткого метру «Homo Deus. Людина божественна» режисерки Юлії Дегліної. Ми подавалися на пітчинг, але в останній момент ми не пройшли. Юля разом із продюсеркою Поліною Герман, продюсер «Ап Юей», знайшли гроші і за свій власний кошт, зі своєї ініціативи зняли кіно. Це має бути дуже круте авторське кіно, яке теж без рамок. Його ми плануємо в майбутньому катати по фестивалях Європи та Америки, не тільки українських.
За місяць до зйомки короткого метру «Homo Deus» ми ще знімали короткий метр «Сіль для моря». Це короткий на дуже соціальну тему, про булінг серед підлітків у школах, про яку теж дуже важливо говорити і я сподіваюся, що скоро, найближчим часом, уже буде прем’єра. Я думаю, спочатку фестивальна, а потім не знаю. Але дуже раджу подивитись на фестивалях цю роботу. Я думаю, вона буде класною.
Інтерв’ю брала Тетяна Малая
