Дорога в нікуди

У 1969 році загадковий серійний вбивця, відомий як Зодіак, оголосив пресі про свій намір розстріляти в одному каліфорнійському окрузі шкільний автобус, повний дітей. Погроза, на щастя, не справдилась, але протягом декількох тижнів учнів декількох навчальних закладів округу постійно супроводжували поліцейські. Серед дітлахів, які були змушені їздити на уроки в оточенні озброєного конвою, був семирічний Девід Фінчер – і образ безіменного маніяка надовго засів у пам’яті майбутнього режисера. Тож коли постановнику потрапив до рук сценарій Джеймса Вандербільта про полювання на Зодіака, Фінчер без вагань взявся за проект. За словами режисера, він давно чекав нагоди відділити реальну історію від абсурдних міфів, що на той момент вже стали повноцінною частиною американської поп-культури.

Донести до глядачів правду про події того літа було настільки важливою задачею, що Фінчер та Вандербільт навіть взялись за самостійне розслідування – протягом декількох місяців чоловіки проводили інтерв’ю зі свідками злочинів, уцілілими жертвами Зодіака та родичами загиблих. Саме цей нестандартний підхід і сформував усі особливості фільму – замість того, щоб зняти стандартну детективну історію з простою та логічною розв’язкою, Фінчер побудував цілий лабіринт із взаємопереплетених сюжетних ліній, фальшивих підказок та фактів, що заперечують одне одного. Сміливий крок – особливо, якщо враховувати, що фанати режисера точно очікували на щось у стилі його попередніх робіт. Та глядачі так і не отримали брутальної динамічної історії з ефектним фіналом – оскільки Зодіака досі офіційно не спіймали, Фінчер не став спрощувати події та вигадувати якусь однозначну розгадку. І цим він порушив усі правила «хороших» детективних історій. Адже першочергова ціль будь-якої подібної розповіді – показати нам, що навіть якщо у світі і відбуваються жахливі злочини, то їх принаймні можна проаналізувати, а жорстокого маніяка – піймати та запроторити за грати.