Універсальна мова тиші
Про що ми говоримо, коли говоримо про «Оскар»? У лихоманці нагородного сезону є цілком закономірна тенденція звертати увагу тільки на фаворитів. Наприклад, неможливо говорити про «Найкращий фільм», не подивившись «Землю кочівників». Або про найкращого актора, не згадавши Ентоні Гопкінса («Батько») та Чедвіка Боузмена («Ма Рейні — мати блюзу»). Але є фільми, які навіть попри численні номінації можуть усе одно залишитися без абсолютно заслуженої уваги глядачів. І судячи з коефіцієнтів букмекерів, «Звук металу» — саме такий.
6 номінацій на «Оскар» (найкращий фільм, найкращий актор першого плану, найкращий актор другого плану, найкращий сценарій, найкращий монтаж і найкращий звук), найменші шанси на «Найкращий фільм» і тільки одна гарантована перемога. Та «Звук металу» — це не просто майстерне поєднання монтажу та звукорежисури. Це незалежна, особиста та стримана картина, яку не варто пропускати.
Стрічка розповідає про Рубена (Різ Ахмед), барабанщика хеві-метал гурту, який несподівано втрачає слух. Його дівчина Лу (Олівія Кук) переконує його кинути музику та переселитися в притулок для глухих, де він має пристосуватися до реалій нового життя.
«Звук металу» — перша режисерська робота Даріуса Мардера, який виношував цей фільм багато років. Мардер почав розробляти стрічку разом із Дереком Сіенфренсом («Місце під соснами»), але останній згодом перемкнувся на «Світло між двох океанів» та мінісеріал HBO «Я знаю, що це правда», залишивши фільм самому Мардеру. Той настільки прикипів до історії, що не хотів віддавати її до чужих рук і вирішив поставити стрічку самостійно.
- Оригінальна назва
- Sound of Metal
- Тривалість
- 120 хв
- Прем’єра
- 04 Грудня 2020
- Жанр
- Драма
- Режисер
- Даріус Мардер
- Актори
- Риз Ахмед, Олівія Кук, Матьє Амальрік, Пол Рейсі
Цього року Кіноакадемія нарешті прибрала плутанину з номінаціями «Найкращий звукозапис» і «Найкраща звукорежисура», об’єднавши їх в одну премію — за найкращий звук. І символічно, що першою картиною, яка має виграти цю нагороду, стане «Звук металу».
Недосвідченому режисеру було важко знайти фінансування, але сильний сценарій і постійний інтерес з боку акторів тримав ідею на плаву, поки Мардер нарешті не знайшов людей, готових викласти кілька мільйонів з власної кишені. Після прем’єри в Торонто 2019 року права на стрічку викупив Amazon, для якого «Звук металу» став першим серйозним гравцем у нагородному сезоні.
Найголовніша перевага картини — це цілковита універсальність її історії. Абсолютно байдуже, якої статі, національності або віросповідання головний герой (Різ Ахмед, до речі, став першим мусульманином, номінованим на «Найкращого актора»). Щоб оцінити фільм, не треба знати якийсь ширший соціально-політичний контекст. Це зрозуміла кожній людині історія про те, що робити, коли втрачаєш усе, що мало для тебе значення.
Для Рубена музика була не просто професією — це було спасіння від залежності. Таким самим спасінням була для нього й Лу. І разом зі слухом він втрачає обох: глуха людина не може бути барабанщиком, а в притулку дозволено жити тільки глухим. Тому, щоб не повернутися в тенета самознищення, герою доводиться фактично перевинайти себе. Проте минуле непросто відпустити, і саме конфлікт між новим і старим життям Рубена стає драматичною основою фільму.
Слово «драма», особливо в контексті номінантів на «Оскар», часто викликає негативну конотацію, асоціюючись з надмірною, показною акторською грою. «Звук металу» вправно обігрує цю надмірність, поміщаючи головного героя в атмосферу абсолютної тиші, яка «глушить» моменти його найбільшої експресії. У цій тиші його лють і роздратованість новими обставинами змінюються на тиху інтроспекцію, і Різ Ахмед блискуче відіграє як перше, так і друге.
Акторський склад фільму не має жодної слабкої ланки. Але якщо Олівія Кук і Матьє Амальрік — актори з іменем та репутацією, то Пол Рейсі став справжнім відкриттям стрічки. Актор, у доробку якого десятки епізодичних ролей у серіалах від «CSI» до «Парків і зон відпочинку», тут зіграв керівника притулку, у якому оселяється Рубен. Режисер стрічки Даріус Мардер вибрав його на цю роль, бо той безпосередньо знайомий із тематикою фільму. Рейсі народився в сім’ї глухих, тож мова жестів — рідна для нього.
Сильну акторську гру підтримує міцний сценарій, який утримується від відвертих маніпуляцій почуттями глядачів чи героїв. Він дуже співчутливо, по-дорослому ставиться до всіх персонажів, не перетворюючи нікого з них на антагоніста, не шукаючи дешевої драми в сімейних або любовних стосунках. Тому навіть найважчі, найсуперечливіші рішення дійових осіб є обґрунтованими та логічними.
Звісно, не можна казати про «Звук металу», не згадавши роботу фахівців зі звуку. Цього року Кіноакадемія нарешті прибрала плутанину з номінаціями «Найкращий звукозапис» і «Найкраща звукорежисура», об’єднавши їх в одну премію — за найкращий звук. І символічно, що першою картиною, яка має виграти цю нагороду, стане «Звук металу».
У фільмі ми майже постійно чуємо світ так, як і головний герой. І коли він поступово втрачає слух — те саме відбувається з нами. Але така гра зі звуком — не просто цікавий кінотрюк. Це інструмент, який зазвичай просто виконує роль акомпанементу, але в цьому творі грає першу скрипку. Саме тому дивитися цей фільм якось інакше, крім як в оригіналі — прикра помилка.
«Звук металу» — кіно водночас і експериментальне, і універсальне, у якому кожен легко знайде щось для себе. Це реалістична, справжня історія про залежність, про самотність, про дорослішання, про самовизначення, про кохання — словом, про життя. Але в жоден момент фільму не виникає враження, ніби тебе хочуть чогось навчити або спеціально розчулити. Нам просто майстерно розповідають історію, для якої не потрібно зайвих слів.
+ акторська гра
+ робота зі звуком
+ людяне та реалістичне ставлення до ситуацій і персонажів
