Тріумф Темного лицаря

Уявіть собі 1989 рік. «Оскар» забрала «Людина дощу», Бред Пітт і Джонні Депп відомі лише появою в серіалі «Джамп Стріт, 21», а Джеймс Кемерон працює над сценарієм «Термінатора 2». Екранізацій коміксів, які так дратують багатьох глядачів сьогодні, існують хіба на телебаченні — єдина повнометражна франшиза, «Супермен», з тріском провалилася у прокаті, до четвертої частини перетворившись на жахливу самопародію. До виходу на екрани готується «Бетмен» з режисером, який зарекомендував себе комедіями (аж двома), головним героєм у виконанні екс-стендапера і комедійного актора та клоуном в ролі антагоніста. Хто б міг подумати, що потенційний провал року перетвориться у фільм, який назавжди змінить підхід до супергеройського кіно та посприяє появі бет-сосків на великому екрані? Ніхто.
Історія «Бетмена» почалась задовго до зйомок — їх «ворнери» всіляко затягували, дозволивши розпочати лише після успіху «Бітлджуса» в 1988 році. За два роки до того студію заінтригував вихід коміксу «Повернення Темного лицаря» Френка Міллера, тож топ-менеджмент вирішили повернути на великий екран супергероя, захованого в шафу після кітчевого серіалу Адама Веста. Щоправда режисером картини чомусь найняли Тіма Бертона, у якого на той момент щойно вийшов повнометражний дебют — комедія «Великі пригоди Пі-Ві». Наступні кілька років пройшли за постійним переписування сценарію та неспішним кастингом. Фанати постійно вибухали гнівом через рішення студії (наприклад, взяти на роль Брюса Вейна комедіанта Майкла Кітона), але так чекали стрічку, що чорновий сценарій Сема Гемма можна було знайти у кожному комікс-шопі ще за рік до прем’єри.

- Оригінальна назва
- Batman
- Тривалість
- 126 хв
- Прем’єра
- 23 Червня 1989
- Жанр
- кінокомікс
- Режисер
- Тім Бeртон
- Актори
- Майкл Китон, Джек Ніколсон, Кім Бейсінгер

«Бетмен» переносить глядача у власний світ, де виразні губи Майкла Кітона не розкривають його особистість, диявольська посмішка Ніколсона частково ховається за силіконовими накладками, а Бетмобіль безстрашно мчить через вічний туман похмурого і лякаючого Ґотема.
«Ворнери» ж сприймали картину як полотно для експериментів — Бертону постійно доводилося відбиватися від дивних пропозицій, паралельно обіцяючи фанатам похмуру картину, відмінну від «Бетмена» Адама Веста. Щоб якось купити довіру прихильників Темного лицаря, корпорація найняла в консультанти Боба Кейна, одного з двох авторів Бетмена (Білл Фінгер чекав згадки у титрах аж до 2016 року). 23 червня 1989 року перші глядачі вражено виходили з кінозалів. Тім Бертон не обманював — від наївного кітчу 60-х не залишилося сліду.
Режисеру вдалося створити дивну суміш коміксу та кіно — він не «заземляв» Бетмена як Нолан, не відзнімав першоджерело покадрово, як Снайдер і не намагався зробити яскравий атракціон в дусі Кевіна Файгі. Бертон створив герметичний світ готичного Ґотема, з достатньо «казковою» атмосферою, щоб повірити у те, що відбувається на екрані. На фоні похмурого і відразливого міста пластикова посмішка Джека Ніколсона сприймалася цілком природно, Майкл Кітон у товстому шарі ґуми здавався частиною антуражу, а численні фріки аж ніяк не сприймалися відірваними від реальності. Пізніше, у сиквелі, постановник по вінця наповнить світ карикатурним гротеском і навіть тоді його екранний мегаполіс не затріщить по швах.
Додатково допомогла «Бетмену» відсутність запиту на реалізм, яка зараз керує світом кіно. Глядачі йшли в кіно на вигаданий світ людини-кажана, яку пам’ятала ще з дитинства і спокійно сприймали навіть найдивніші вибрики сценарію, як то нікому невідомий мільярдер Брюс Вейн чи дуже перекручений сюжет «Вбивчого жарту», де Джокер став жертвою не психологічної травми, а пластичного хірурга. Не звертати уваги на такі дрібні погрішності допомагала акторська гра: Майкл Кітон прекрасно вписався у роль загадкового багатія, Кім Бейсінгер завоювала фантазію всіх підлітків, а Ніколсон на всі 100% відпрацював свій величезний гонорар. Справа в тім, що Джек ризикнув і відмовився від частини грошей — замість 10 мільйонів попросив 6 плюс відсоток від прибутку фільму (включаючи супутні товари). Як результат, ходять чутки, що актор заробив на «Бетмені» більше $ 90 мільйонів.

Фінальним елементом, який перетворив «Бетмена» на феномен, став саундтрек. Що цікаво, студія була не в захваті від персони маловідомого Дені Ельфмана і хотіла, щоб той якщо і працював, то лише над інтеграцією музичного оформлення, яке мали написати дует Майкла Джексона і Прінса. Бертон відвоював колегу, який віддячив тепер вже культовою темою, яка пізніше звучала і в «Анімаційних пригодах Бетмена», і навіть у «Лізі Справедливості» 2017 року. Принс, в свою чергу, написав для фільму окремий альбом (перший випадок в історії кіно), який в США став двічі платиновим.
Склавши усі пазли, Бертон створив стрічку, яка залишається продуктом свого часу, але точно не старішає. «Бетмен» переносить глядача у власний світ, де виразні губи Майкла Кітона не розкривають його особистість, диявольська посмішка Ніколсона частково ховається за силіконовими накладками, а Бетмобіль безстрашно мчить через вічний туман похмурого і лякаючого Ґотема. І нехай за 2 роки Дені ДеВіто наповнить місто надмірною кількістю фріків, а ще через 4 Джоел Шумахер поверне у франшизу кітч і покаже крупним планом затягнуті в латекс сідниці Джорджа Клуні, у нас завжди буде той самий «Бетмен», заради якого цілком можна танцювати з дияволом під срібним світлом місяця.
— режисерська робота
— акторська гра
— атмосфера
— візуальні ефекти
— музика