Свобода бути вовком

Вовки завжди викликали у людей змішані відчуття страху та заздрості. Їх боялися, бо важко знайти хижаків небезпечніших і розумніших за зграю вовків. Їм заздрили, бо вони ніби втілювали в собі свободу: не ховалися за стінами, а бігали там, де хотіли. Звідси й стільки легенд та історій про вервольфів та перевертнів. Однією з них є й «Вовча Ватага» — третій фільм в «кельтській» трилогії режисера Томма Мура, у яку входять також «Таємниця абатства Келс» і «Пісня моря». І саме теми страху та свободи є центральними у мультфільмі, який уже можна сміливо назвати одним з найбільш візуально вражаючих в історії анімації.

«Вовча ватага» розповідає про дівчинку Робін, яка разом з батьком переїжджає з Англії в ірландське містечко Кілкенні. Її батько — мисливець, і лорд-протектор наказує йому знищити вовків, які живуть у лісі біля міста й заважають лісорубам розширювати угіддя. Але виявляється, що ватагою керує Меб — дівчинка-снововк, яка перетворюється на вовка уві сні.

Мабуть, однією з найсильніших сторін анімації як такої є її здатність виражати зміст за допомогою форми. Підсилювати саму історію тим, як її розповідають. Так, це саме можуть робити і фільми, і серіали: корекцією кольору, продакшн-дизайном чи операторськими хитрощами на кшталт нестандартного співвідношення сторін. Але можливості анімації надають режисеру майже безмежний інструментарій, і «Вовча ватага» демонструє, наскільки вражаючим може бути його застосування.