No Fate
Автор: Сергій Ксаверов
У 2021 році виповниться, на жаль, вже 30 років, як вийшов останній гарний фільм з франшизи «Термінатора». За цей час виросло ціле покоління глядачів, які приходили до кінотеатру, щоб дивитися, у кращому випадку, посередні пригоди термінаторів та сімейства Коннор, які увесь час намагалися щось утнути, щоб нівелювати події минулих фільмів та помножували часові лінії, у яких війна людей та Скайнету то була, то не була, то знову не була. Все марно. Але у 1991 році Джеймс Кемерон зняв дуже ризикований та багато у чому революційний фільм, який хоча б частково виправдовує вираз про те, що раніше трава була зеленіша. Це неправда, але у світі «Термінатору» – беззаперечно так.
У 1991 році Джеймс Кемерон ще не був тим чарівником, який зібрав більше двох мільярдів на історії кохання на кораблі, який тоне, а потім майже три на сюжеті «Покахонтас», який переніс на іншу планету. В нього не було не те щоб жодного «Оскару» (сьогодні – три), а взагалі хоча б номінації. Його останній фільм – не те щоб зовсім провалився, але майже трьохгодинний «Безодня» (The Abyss, 1989) насправді міг би похвалитися тільки «Оскаром» за спеціальні ефекти. Тоді це було зайве нагадування для індустрії, що з новомодними комп’ютерними спецефектами краще не зв’язуватися – грошей це не приносить. Але Кемерон у них вірив, та мав всі наміри продовжувати лупати скалу недовіри як індустрії, так і глядача. Він задумав зробити з «Термінатором» те, що вже одного разу зробив із «Чужим» Рідлі Скотта, коли зняв його сіквел – масштабувати.
Перший фільм 1984 року був недорогим жанровим кіно, брутальним трилером з «неоновою» естетикою неонуарів свого часу. Проте фільм виділявся досить незвичним сюжетом: із 2029 року, де ведеться війна машин із людьми, кожна зі сторін висилає у 1984 рік вбивцю та, відповідно, захисника матері майбутнього лідера людей – Джона Коннора. Це був не перший фільм, де було продемонстровано відомий принцип самопогодженності Новікова за яким змінити те, що вже відбулося при переміщенні у минуле майже неможливо. У фільмі сам Джон Коннор засилає у минуле захисником матері свого майбутнього батька, таким чином забезпечуючи своє та «Скайнету» народження та всі наступні події.
Але «Термінатор» остаточно звільнив кіно про подорожі часом від застарілих фантазій у дусі Герберта Веллса, представив щось сучасне та цікаве на цю тему. А з тим й подарував кіно одного з найвідоміших антагоністів. Він говорив менше ніж вбивав (17 фраз проти 28 вбивств), але Термінатор у виконанні Арнольда Шварценеггера зробив з того супер-зірку. Поміж іншим він прославиться one-liner-ами – дотепними короткими фразами перед тим, як когось вбити. Але найчастіше він казав , що ще повернеться, перший раз пообіцявши це у образі термінатора. Так от Кемерон і надумав його повернути.
- Оригінальна назва
- Terminator 2: Judgment day
- Тривалість
- 137 хв
- Прем’єра
- 03 Липня 1991
- Жанр
- Бойовик
- Режисер
- Джеймс Кэмерон
- Актори
- Арнольд Шварценеггер, Линда Хэмилтон, Роберт Патрік
«Термінатор» остаточно звільнив кіно про подорожі часом від застарілих фантазій у дусі Герберта Веллса, представив щось сучасне та цікаве на цю тему.
Для цього потрібно було багато грошей. Вони знайшлися у, мабуть, найшаленішої виробничої компанії тогочасного Голлівуду – у Маріо Кассара та його Carolco Pictures. Історія цієї компанії, може, й наштовхнула Кемерона зняти «Титанік», бо Carolco ним й була – велетенським кораблем з гігантською пробоїною у вигляді надмірних витрат. Цей корабель ефектно потопав, багато заробляючи, але ще більше витрачаючи, усю другу половину 80-х та протримався до середини 90-х. Багато в чому завдяки успіху саме «Термінатора 2».
Фабула сіквелу не набагато відрізнялася від першої частини. З майбутнього знову засилаються двоє, щоб врятувати чи вбити вже підлітка Джона Коннора, після чого починається звична для Кемерона «кардіограма навпаки» з довгими екшн-сцен, які перериваються невеликими спокійними. Кемерон дозволив собі купу самоцитат (Арні знову викидають крізь вітрину) та постійно грав на відмінностях першого та другого фільму. Навіть події фіналу знову розгортаються на великому індустріальному об’єкті. Але різницю робив масштаб, помножений на вміння Кемерона робити справжній візуальний спектакль, якому не було потрібно багато слів. Звісно, до цього треба докинути те, що Шварценеггер тепер був на боці добра (цього хотіли просто всі), а роль антагоніста взяв на себе Роберт Патрік у ролі термінатора Т-1000, який був настільки радикально новим для кіно персонажем, що одна секунда ефектів для його трансформацій коштувала більше 30 тисяч доларів.
«Термінатор 2» й сьогодні виглядає гарно, якщо розглядати чисто технічну сторону. Все-таки він багато в чому спирається ще на старі добрі піротехніку та мініатюри не менш, ніж на CGI, який, щоправда, теж не виглядає аж занадто застарілим. До того ж естетика цього фільму – це свідомий відрив від естетики 80-х, який Кемерон почав ще у «Безодні». Сьогодні «Термінатор 2» виглядає як перший блокбастер новітніх часів, хронометраж яких тільки починає роздуватися на користь того, що відомий кінознавець Том Ганінг у тому ж 90 році назве «повертанням кіноатракціонів».
Домінування візуального спектаклю над словесним наративом Ганінг пов’язував з іменами Копполи-Лукаса-Спілберга, але й Кемерон мав стояти поруч. Але справжній секрет того, що «Термінатор 2» й сьогодні виглядає живим, мабуть, у часі виходу та чи не найголовнішій його фразі.
Її вирізає на дерев’яному столі Сара Коннор у одному з тихих епізодів фільму та вирушає змінювати історію. Це No Fate, а якщо у повному обсязі, то «немає долі, окрім тієї, яку ми складаємо самі». «Термінатор 2» викинув весь фаталізм першої частини з усіма його прозорими алюзіями на події Нового Заповіту (достатньо згадати пародійний скетч MadTV, де Термінатор створював проблеми Ісусу, постійно рятуючи його). Сіквел розірвав цю причинно-наслідкову петлю та, окрім того, що створив купу проблем всім наступним сіквелам, нахабно заявив, що майбутнє ще не написано. До того ж Кемерон дав ці слова своїм улюбленим героям – одинакам, які протистоять системі. Тренд одинаків, звісно, Кемерон не започаткував. Він почався ще з 60-х років, та продовжувався потім навіть у блокбастерах (згадайте «Інопланетянина» Спілберга чи навіть «Зоряні війни»), але у консервативну рейганівську декаду знову стали помітні фільми, де «ми» було набагато важливіше, ніж «я». У 1991 році вони вже виглядали застарілими. Можливість (навіть необхідність) вибору та індивідуалізм у фільмі Кемерона була комбінацією, яка більш-менш спрямувала голлівудський блокбастер у сучасному напрямку та визначала його до початку останнього десятиріччя. «Термінатор» та Кемерон піймали хвилю свого часу.
No Fate, мабуть, думав й сам Кемерон після пів-мільярду зборів та чотирьох «Оскарів». «Термінатор 2» став своєрідною візитівкою режисера. Після нього він зміг знайти ще більше грошей на «Титанік», а що було далі ми всі знаємо. «Термінатор 2» став також першим прибутковим фільмом, який багато у чому спирався на CGI-ефекти. Через три роки «Парк Юрського періоду» остаточно змінить всі правила гри в Голлівуді. Нарешті, слова No Fate, мабуть – єдині, якими може розрадити себе глядач, коли дивиться всі наступні фільми франшизи. Це дає хоч яку надію, що ця франшиза не є проклятою, та ми ще побачимо кіно зі словом «Термінатор» у назві, яким можна справді пишатися.
— новий підхід до подорожей у часі
— візуальні ефекти
— божевільний геній Кемерона
