Музичне перевиховання
Америка — країна контрастів. Ліберальні оази Лос-Анджелеса чи Сан-Франциско, чиїми ґей-прайдами так люблять залякувати поборники традиційних цінностей, поєднуються з маленькими містечками біблійного поясу, у яких досі царює пуританський дух перших американських поселенців. І коли такі містечка потрапляють у фокус голлівудських фільмів, режисери рідко відмовляють собі в задоволенні показати, наскільки ж вони прогресивніші, моральніші та толерантніші за «селюків» з глибинки. «Випускний» Раяна Мерфі, в принципі, робить те саме, але водночас дорікає «богемі» за псевдоактивізм і поверховість. І ці очевидно суперечливі позиції — чудова ілюстрація всього фільму, сповненого суперечливостей, нелогічностей і безглуздих кліше.
Сюжет розповідає про четвірку бродвейських акторів (Меріл Стріп, Ніколь Кідман, Джеймс Корден і Ендрю Реннеллс), яким останнім часом не щастить у професійній кар’єрі. Тому, щоб «хайпанути», вони вирішують підтримати якусь корисну ідею, привернувши цим увагу преси. Випадково вони натрапляють на новину, що у маленькому містечку в Індіані скасували випускний, бо одна з випускниць (дебютантка Джо Еллен Перлман) — лесбійка, яка хотіла прийти на свято разом зі своєю дівчиною. Батьківський комітет (голову якого грає Керрі Вашингтон) був проти, але оскільки заборонити дівчині відвідування не можна (це порушує конституцію), то вирішив просто скасувати вечірку.
Найперше, що кидається в очі уже після прочитання синопсису — кількість персонажів. І їм фільм дає не тільки імена, але й власні пісні, а значить — екранний час. Отже, рахуймо разом: четверо бродвейських акторів, двоє закоханих дівчат, голова батьківського комітету та директор школи (Кіґан-Майкл Кі). Це вже восьмеро, у кожного (крім героїні Вашингтон) власний музичний номер, у декого і не один. А ще пара чирлідерок і пара спортсменів, які цих чирлідерок люблять — у цих спільні музичні номери на всіх, але вони все одно роздувають хронометраж. Здається, навіть у «Звуках музики», де в родині фон Траппів семеро дітей, не було такої кількості персонажів. І це при тому, що «Звуки музики» йдуть майже три години, з антрактом.
- Оригінальна назва
- The Prom
- Тривалість
- 131 хв
- Прем’єра
- 11 Грудня 2020
- Жанр
- Мюзикл
- Режисер
- Раян Мерфі
- Актори
- Меріл Стріп, Джеймс Корден, Ніколь Кідман, Кіган-Майкл Кі, Кері Вашингтон
«Випускний» — це історія про те, як погані люди намагаються робити хороші вчинки, бо так вони зможуть здатися всім іншим хорошими людьми.
Незрозуміло, чому фільм не робить таку звичну для адаптацій річ як об’єднання кількох персонажів в одного. Наприклад, героїня Ніколь Кідман здається явно чужорідним тілом у цьому фільмі. Вона з’являється на початку, потім надовго зникає, з’являється для одного музичного номера в середині фільму, а потім знову відходить на задній план. Якщо хотіти, у цьому можна знайти глибинний сенс. За сюжетом вона хористка, яка мріє отримати сольну роль, але завжди тільки підіграє своїм більш успішним колегам. І тому навіть у цьому фільмі їй дістається тільки роль другого плану. Але особисто мені не віриться в такий метарівень її персонажа.
Логічно було б поєднати персонажа Кідман з героєм Кордена (Емма, головна героїня, вважає їх обох своїми особистими друзями) або з героєм Реннелса, ще одним актором другого плану, головним comic relief цього фільму. Але Раян Мерфі, мабуть, вирішив, що зірками масштабу Ніколь Кідман не розкидаються, тому роздув і без того чималий акторський склад. Від цього страждає не тільки стрічка, яка гарячково скаче від однієї сюжетної арки до іншої, але й сама Кідман, якій елементарно бракує екранного часу.
Також стрічка не може визначитися, як саме вона ставиться до своїх героїв-акторів. З одного боку, вона явно засуджує їх за лицемірство, за те, що вони прикриваються голосними заявами, а насправді просто шукають можливість для самопіару. З другого боку, вустами головної героїні вона їм постійно дякує за їхню увагу, за їхню роботу. І каже, що без них усе було б набагато гірше.
Найбільш явно це виражається в героїні Меріл Стріп. Сам факт, що одна з головних політичних активісток Голлівуду грає псевдоактивістку (старіючу акторку, багаторазову лауреатку найвищої театральної нагороди «Тоні»), яка думає тільки про власний бренд — мабуть, найбільш вдалий елемент усієї картини. Але при цьому «Випускний» відмовляє героїні Стріп в простій сюжетній арці від самозакоханої театральної діви до альтруїстичної філантропки. Ні, вона отримує безліч можливостей вчинити правильно, але щоразу або відмовляється це робити, або ж робить це заради особистої вигоди. Кожен її крок на шляху до «виправлення» підсікається. Щоразу виявляється, що це було нещиро, що це було просто частиною плану. У результаті після двох годин фільму так і не зрозуміло, стала вона кращою людиною чи ні.
Цікаво, що інші персонажі при цьому можуть змінитися просто під час музичного номера, або навіть за кадром, і просто з’явитися наприкінці фільму толерантними (навіть якщо це суперечитиме всьому, що ми про них знаємо). Стрічці не вистачає тонкості в роботі з персонажами, і це не дивно, враховуючи їхню кількість.
Історії про те, як хороші люди зберігають людяність і доброту попри численні випробування, знаходять вдячну аудиторію вже кілька століть, від «Олівера Твіста» до «Кріпосної». Але «Випускний» — це історія про те, як погані люди намагаються робити хороші вчинки, бо так вони зможуть здатися всім іншим хорошими людьми. І фільм ніяк не може визначитися, варто їх засуджувати за те, що вони погані, чи варто тішитися тим, що вчинки хороші. Але що в одному, що в другому випадку спостерігати за такими персонажами не дуже цікаво. А таких персонажів у фільмі більшість.
Можливо, бодай щось із цього можна було б пробачити за класні пісні, але після першого перегляду в пам’яті залишаються хіба що «Dance with You», «Unruly Heart» та «It’s Time To Dance», а вдруге дивитися цей фільм чи слухати альбом у мене немає ні найменшого бажання.
Грандіозний і яскравий фінал намагається показати глядачам «світ, яким він може бути», але ця кульмінація здається порожньою та незаслуженою. Всі попередні проблеми розв’язуються ніби за помахом чарівної палички Раяна Мерфі: усі персонажі виправляються, усі радіють, усі танцюють, але все це здається таким самим нещирим і штучним, як і бажання акторів допомогти Еммі на початку фільму.
+ Меріл Стріп у ролі самопародії
+ яскраві кольори
— непривабливі персонажі
— суперечливість
— забагато дійових осіб
