Повернення в Деррі
Стівен Кінг – беззаперечний король жахів, блискучий фантаст та живий класик американської літератури. Його твори продаються у нечуваних кількостях, про нього самого знімають горори, а штат Мен (де постійно відбувається дія книг) отримав репутацію найстрашнішого місця в Америці. Втім, навіть у настільки серйозного культурного діяча, як Кінг, бувають проблеми. Наприклад, письменнику не завжди вдається придумати ефектне і логічне закінчення своїм історіям. І тут я не даремно чіпляюсь – невдалі кінгівські фінали вже стали чимось на кшталт літературного мема. Особливо часто сварять епічну (масштабом десь на сто сторінок) і, відверто кажучи, шалену розв’язку «Воно». Стівен Кінг сам розповідає в інтерв’ю, що не придумує сюжет своїх романів наперед, а просто записує потік думок. Можливо причина в цьому, а може – у любові письменника до кокаїну. Як би там не було, езотерична та затягнута кінцівка історії про клоуна з Деррі точно засмутила не одного режисера, який мріяв екранізувати «Воно».
Андрес Мускетті трохи змахлював та поділив масивний роман на два фільми. Перша частина вийшла у 2017 році, вразила критиків та стала однозначним хітом прокату. Але чого чекати від продовження? У сиквелі сценаристам нарешті довелось переробляти заплутаний фінал Кінга, а заодно – удруге знайомити читачів з дорослими Невдахами. Непроста задача. Судячи з усього, режисер щедро віддав картині дві години і сорок п’ять хвилин екранного часу щоб перестрахуватись – дати кожному з протагоністів побільше екранного часу та задобрити глядачів декількома ностальгічними флешбеками. На жаль, хитрість спрацювала лише частково.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
IT CHAPTER TWO
ХРОНОМЕТРАЖ
170 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
5 ВЕРЕСНЯ 2019
ЖАНР
ЖАХИ
РЕЖИСЕР
АНДРЕС МУСКЕТТІ
СЦЕНАРІЙ
АНДРЕС МУСКЕТТІ
СТІВЕН КІНГ
В РОЛЯХ
ДЖЕЙМС МАКЕВОЙ
ДЖЕCІКА ЧЕСТЕЙН
БІЛЛ ГЕЙДЕР
БІЛЛ СКАРСГАРД
ПРОКАТЧИК
KINOMANIA
Сценаристи так боялися оригінального фіналу «Воно», що зробили свій максимально протилежним, замінивши метафізику й сюрреалізм банальною притчею про цінність дружби. Ще й по дорозі примудрилися екранізувати приказку «Разом і батька легше бити».
Коли нас знову знайомлять з Невдахами, герої перетворились з дивакуватих підлітків на доволі успішних та привабливих дорослих. Річі (Білл Гейдер, ветеран Saturday Night Live та творець серіалу «Баррі») став популярним коміком. Беверлі (Джессіка Честейн) одружилась із заможним чоловіком та живе у розкішному маєтку. Білл (Джеймс МакЕвой) тепер популярний письменник та сценарист, до якого у продюсерів лише одна претензія – він ніяк не навчиться придумувати хороші фінали (так, така ось хвилинка самоіронії). Найбільше змінився Бен (Джей Раян, хоча я весь фільм вважала, що на екрані точно якийсь родич Джоша Броліна) – повненький хлопець виріс, схуд та став красенем-архітектором. Всі вони поступово забули про жахливі події в Деррі, але боротьба з Пеннівайзом залишила слід у підсвідомості Невдах – кожен з них бореться з власними демонами та страждає від незрозумілої тривоги. Єдиний, хто пам’ятає клоуна-вбивцю – Марк (Ісая Мустафа). Він так і не поїхав з Деррі, і тепер працює у місцевій бібліотеці.
Звісно, Пеннівайз повертається, і зупинити його можуть лише Невдахи. Але Майку тепер треба докласти зусиль, щоб зібрати друзів дитинства, нагадати їм про пережите та переконати у тому, що тікати від страхів – не варіант. Суттєва частина хронометражу йде на те, що познайомити нас із вже дорослими протагоністами – герої розділяються та самостійно ходять рідним містечком у пошуках артефактів з минулого.
В теорії, такий хід повинен був би викликати у глядача співпереживання та показати, що кожен персонаж – яскрава особистість, варта співчуття. На практиці виходить якийсь заплутаний та передбачуваний набір шаблонних сценок: герої один за одним ходять вулицями Деррі, бачать страшні галюцинації та згадують молодість. Добре, я все розумію – знайшовши настільки хороший каст, Мускетті був просто зобов’язаний виділити кожному з акторів дві-три сольні сцени. Але, розділивши Невдах, сценаристи втратили один з головних козирів – хімію між героями. По-справжньому зачаровує лише Білл Гейдер, хоча йому не вперше грати травмованого та нервового коміка.
Після другого чи третього повтору формули «персонаж змагається зі своїми демонами» не лякають навіть екстравагантні спецефекти – ми все одно знаємо, що герої виживуть, адже їм ще треба боротись із Пеннівайзом! Часом ці страшні замальовки розбавляють ретро-флешбеками, але навіть мила дружба юних протагоністів не викликає емоцій. Як мінімум через те, що ми все це вже бачили у попередній частині. Навіщо розтягувати і так масивну історію безкінечними ліричними відступами? Тим паче, що більшість із цих сценок виконують суто естетичну функцію – наприклад, нам декілька разів показують майже ідентичні кадри того, як друзі їдуть містом на велосипедах.
Не буду надто критикувати фінал історії, інакше доведеться розкривати деталі сюжету. Скажу лише одне: сценаристи наступили на ті ж граблі, що й Кінг. Здавалося б, якщо ви жартуєте над автором першоджерела, то хоч не повторюйте його помилок! Хоча цілком можливо, що сценаристи так боялися оригінального фіналу «Воно», що зробили свій максимально протилежним, замінивши метафізику й сюрреалізм банальною притчею про цінність дружби. Ще й по дорозі примудрилися екранізувати приказку «Разом і батька легше бити».
Насправді, головна проблема фільму – його затягнутість. Решта прорахунків виникла якраз це перегруженість стрічки. Друга частина “Воно” Андреса Мускетті – як непоганий торт, якого надто багато. Ним можна було б непогано перекусити, але їсти його на сніданок, обід та вечерю – не найкраща ідея. А шкода, адже були усі складові хорошого горору: талановитий каст, похмура атмосфера, страшний антагоніст. Якщо зазвичай мрієш побачити режисерську версію фільму, то тут усі сподівання на мінімалістичний, скажімо, продюсерський монтаж – без зайвих красивих сцен, пустих діалогів та довгий преамбул. Та нехай, камео Стівена Кінга можна залишити – воно найкраще у своєму жанрі.
