Культ кіно: рецензія на фільм «Під кайфом і спантеличені»

З моменту появи у світі кіно Джона Г’юза, підліткові історії отримали додаткове нашарування психологічного навантаження — великий екран раптово наважився розповісти про складнощі шкільного життя. Драма та трагедія знайшли себе за закритими дверима сімейних чвар, перших романтичних стосунків (що цілком здатні зламати тобі решту життя) та суспільного тиску. Публіка зрозуміла, що діти є куди складнішими, ніж здавалися протягом десятків років «поганих хлопців» та «хороших дівчат». А потім раптом з’явився Річард Лінклейтер.
Замість пошуку нового драматизму, режисер вирішив згадати власне шкільне життя і зрозумів, що жодної високочолої драми там не було — лише бажання пливти за течією, соціалізуватися і бути крутим. Тож він прибрав з власного фільму будь-яку драму, створивши «Під кайфом і спантеличені».
Картина розповідає про останній шкільний день у містечку Бейтон. Старшокласники влаштовують ініціацію новачкам, ввечері шукають можливості розважитися на вечірці, не відчуваючи жодного тиску, окрім власних думок про всесвіт навколо них.
Як і у своїй дебютній роботі («Лайдак» 1991), Лінклейтер вирішує на акцентуватися на єдиному героєві, замість чого вводить одразу цілий калейдоскоп цілком стандартних для шкільного фільму персонажів: спортсмени, гульвіси, нерди та навіть класичний «король вечірок» у виконанні Меттью Макконегі. Щоправда, на відміну від загальноприйнятого стану речей, умовні субкультури тут не ворогують між собой, а утворюють химерне мереживо соціалізації, де успішний квотербек вступається за розумника, новачки спокійно розважаються зі старшокласниками і ніхто не боїться втратити крутість через невдало вибраного співрозмовника.

ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
DAZED AND CONFUSED
ХРОНОМЕТРАЖ
102 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
24 ВЕРЕСНЯ 1993
ЖАНР
ПІДЛІТКОВА КОМЕДІЯ
РЕЖИСЕР
РІЧАРД ЛІНКЛЕЙТЕР
СЦЕНАРІЙ
РІЧАРД ЛІНКЛЕЙТЕР
В РОЛЯХ
Джейсон Лондон
Метью Макконегі
Бен Аффлек
Міла Йовович

«Під кайфом і спантеличені» — це про важливість відчувати ту тінейджерську легкість, завдяки якій найважливішою справою життя здається візит на концерт гурту Aerosmith.
Саме цей прийом дозволяє Лінклейтеру створити ледь не документальну історію шкільного життя середини 70-х, замість звичної підліткової драми. Не дарма кінокритик Роджер Еберт назвав стрічку «мистецтвом на межі з антропологією», хоча схожість картини з повномасштабним дослідженням підкреслилювали ледь не всі оглядачі. Завдячувати цим варто не лише постановнику, а й акторам, які відмінно впоралися із власним завданням. Персонажі Джейсона Лондона («Пінк» Флойд), Віллі Віггінса (Мітч Крамер), Адама Голдберга (Майк Ньюгаус), Ентоні Реппа (Тоні Олсен), Мішель Берк (Джоді Крамер) та Меттью Макконегі (Девід Вудерсон) виявилися знаковими для американського кінематографу, адже впевнено розмили межі архетипів, закладених ще у «Клубі “Сніданок”».
Сценарна робота Лінклейтера суттєво похитнула звичний стан речей у піджанрі — окрім деконструкції шкільної ієрархії, він ще й суттєво переосмислив ролі дорослих у підлітковому кіно. Батьки в «Під кайфом і спантеличені» поводяться часом навіть надто реалістично — хтось мстиво зриває вечірку, хтось цілком спокійно сприймає повернення власної дитини з першими півнями, а дехто готовий захищати власного сина від хуліганів дробовиком.
Гаразд, гаразд, гаразд, про «розважальну» сторону фільму я теж скажу, не дарма ж він вважається культовим серед прихильників легких наркотиків. А все через те, що Лінклейтер забив на будь-яке моралізаторство і просто показав школярів, які часом люблять затягнутися без жодних карколомних наслідків. Але незважаючи на легкість картини, її вражаючу атмосферність та ностальгічність, режисер все ж іноді переходить на серйозний тон.

Сюжетна лінія Ренделла «Пінка» Флойда, яка є фактично головною у фільмі, на перший погляд видається скоріше комічною, адже «драма» полягає у необхідності підписати для тренера футбольної команди номінальний папірець про відмову від наркотиків влітку. З точки зору дорослих, ситуація не вартує виїденого яйця, тоді як для героя вона є дійсно важливою. Таким чином Лінклейтер занурює нас у «простіші» проблеми, паралельно залишаючи між рядків куди складнішу дилему. Адже фактично, Пінк робить вибір між принциповістю власного шляху та прогинанням під світ — той вирішальний крок, який ми усі робили якраз у безтурботний шкільний час.
Важливість ситуації режиссер демонструє протягом усього фільму, тягнучи її від самого початку і віддзеркалюючи на інших: вже давно випускник Вудерсон розважається зі школярами (усвідомлюючи, що його соціальний пік був саме у школі), а розумник Майк вирішує затіяти бійку, адже не хоче нести клеймо лузера (для себе самого). Щоправда Лінклейтер робить усе, щоб глядач якомога менше парився психологічним аспектом історії, ховаючи її у ностальгічний літній день, щедро приправляючи «Під кайфом і спантеличених» вічними рок хітами, серед яких так і не знайшлось місця тому самому Dazed and Confused Цепелінів.
Але не ведіться на мої нудні роздуми про складність підліткового вибору, адже у першу чергу «Під кайфом і спантеличені» — це про важливість відчувати ту тінейджерську легкість, завдяки якій найважливішою справою життя здається візит на концерт гурту Aerosmith. А решта цілком може почекати початку наступного навчального року.