Чергові страждання багатіїв: три причини дивитися серіал «Відіграти назад»
У Грейс (Ніколь Кідман), здавалось би, є все: розкішна квартира, успішна кар’єра та красень-чоловік, на якого задивляються усі подруги. Звучить знайомо? І справді, драму «Відіграти назад» можна було б сплутати з «Великою маленькою брехнею», хіба що в новій історії персонажка Кідман живе у Нью-Йорку, а її чоловіка грає не Александр Скарсгард, а Г’ю Грант.
Співпадіння не випадкові: в обох серіалів один і той самий творець – надзвичайно продуктивний сценарист Девід Е. Келлі, відомий своїми холодними драмами про заможних американців. І все ж, попри навязливе відчуття дежавю, «Відіграти назад» може стати непоганою розвагою на декілька вечорів. Розповідаємо, чому.
Напружений сюжет
Грейс та Джонатан Фрейзери – ідеальна нью-йоркська пара, яка могла б з однаковою легкістю вписатися і серед героїв «Пліткарки», і серед персонажів якоїсь зі стрічок Вуді Аллена. Вони мешкають у престижному районі Верхній Іст-Сайд, мають щасливий шлюб та вихованого десятилітнього сина (Ноа Джуп). Джонатан працює дитячим онкологом (і настільки успішний, що навіть засвітився на обкладинці New York Times), а Грейс – дорогий сімейний терапевт. Звісно, якщо детективний трилер починається з такої родинної ідилії, то все має дуже швидко зіпсуватися – хто ж хоче спостерігати за безтурботним життям красивих та щасливих людей?
Для Фрейзерів усе псується з появою Гелени – молодої мами одного з однокласників їх сина. Жінка відразу не вписується у їх соціальне коло – вона богемна, набагато менш привілейована за них, а її син потрапив до престижної школи завдяки гранту для обдарованих учнів з бідних родин. За усіма законами жанру, Гелені мало б бути трохи незатишно серед свого нового оточення, але чомусь все навпаки – нова знайома дивує і трохи лякає Грейс. Принаймі, аж поки загадкову жінку не знаходять мертвою, а Джонатан раптово не зникає. Чи є зв’язок між цими подіями? І, якщо так, то що може об’єднувати вільнодумну художницю та спокійного лікаря? А головне – чому поліція з таким інтересом допитує Грейс?
Так, часом деякі події серіалу здаватимуться вам доволі передбачуваними, але загалом це захоплюючий психологічний трилер. Принаймні, він непогано ставить важливе запитання – а що, якщо ми до кінця не знаємо, що відбувається в голові у наших найближчих?
Холодна, серйозна атмосфера
Попри усі подібності з «Великою маленькою брехнею», у серіалу «Відіграти назад» кардинально інший настрій. Тут майже немає гумору чи розслаблених, спокійних сцен, за які ми так полюбили історію монтерейської п’ятірки. Якщо «Велика маленька брехня» постійно зверталась до тем жіночої дружби та стосунків з дітьми, то «Відіграти назад» більш сфокусований на драматичній складовій історії. Це відчувається навіть у кольоровій гамі – режисерка Сюзан Баєр («Нічний менеджер») створює холодний, стерильний світ посеред зимового Нью-Йорку. Знаю, це сподобається не усім глядачам, але якщо ви любите реалістичні true crime-подкасти чи повільні судові драми, то «Відіграти назад» – точно ваша історія.
Акторський склад
Шоуранери зібрали справді яскравий каст – тут і чергова складна героїня Кідман, і зірка «Американської історії жахів» Лілі Рейб, і неймовірний Дональд Сазерленд у ролі зосередженого, небезпечного голови родини. Сідати за перегляд серіалу можна заради будь-кого з них, але до останньої серії ви його дивитиметеся, скоріше за все, заради Г’ю Гранта. Схоже, британський актор вже сам давно втомився від ролей ідеальних харизматичних красунчиків, які йому роками потрапляли до рук – і тепер він відривається на повну. У «Надзвичайно британському скандалі» він зіграв політика, який намагається вбити свого екс-коханця, а в другому «Паддінгтоні» – психопата-театрала, який полює на миле ведмежа. Так, в Гранта все добре з самоіронією.
Дуальність образу актора чудово працює в серіалі. З одного боку, Грант не втратив ні краплі того хлопчачого, трохи розгубленого шарму, який зачарував глядачів «Ноттінг-гілу». І нам хочеться вірити в те, що підозрілі обставини, за яких зник його герой – не більше ніж збіг обставин. З іншого – за невимушеними манерами та сором’язливо опущеними очима актора завжди ховалося щось трохи загадкове та підозріле. «Щоденник Бріджит Джонс» колись вже чудово використав цю дволикість, але тут темна сторона Гранта заграла новими барвами.
