Нескінченне пограбування: чи варто дивитися серіал «Паперовий будинок» від Netflix?
Ви любите кіно про пограбування? Коли досвідчені грабіжники будують плани, щоби винести з казино сотні мільйонів доларів, як це було в «Друзях Оушена», чи про фокусників, які використовують свої вміння для реалізації найбільших афер на очах у всього світу, як в «Ілюзії обману». Такі фільми підкуповують своєю показовою інтелектуальністю та вигадливістю, нерідко дуже наївною. І навіть попри те, що глядач спостерігає за лиходіями, він однаково переймається за їхній успіх, бо, по-перше, вони виступили проти ще лихішої системи, а по-друге, стільки зусиль поклали на цю справу.
«Паперовий будинок» (Money Heist в англійській локалізації та La casa de papel в оригінальній іспанській) — саме такий серіал: хитрий, розумний, закручений та готовий дивувати ледь не щохвилини. Ну, щонайменше перші два сезони. У серіалу типова нетфліксівська історія: ще у 2017 він виходив на іспанському телеканалі Antena 3, а після успіху на батьківщині Netflix перекупив його, познайомив із ним увесь світ і зробив одним із найпопулярніших серіалів на стримінгу.
Сюжет розгортається навколо групи грабіжників на чолі з Професором, які влаштовують пограбування Іспанського королівського монетного двору. Однак до їхнього плану входить не просто винести гроші з будівли, а власноруч надрукувати мільярди євро. Звісно, на це потрібно чимало реального часу й два сезони серіалу.
Варто дивитись, якщо:
Любите сюжети про пограбування
Насправді, на цьому пункті можна було б і закінчити, оскільки «Паперовий будинок» — це відверто найкращий представник у жанрі за багато років. Утім, працює серіал за стандартною схемою: Професор (Альваро Морте), мозок операції, збирає навколо себе досвідчених грабіжників, гакерів та всіх, хто буде корисний у справі. План пограбування монетного двору готувався протягом двадцяти років, а тому Професору потрібен час, щоби навчити й підготувати виконавців до найскладнішого й найдовшого пограбування в їхньому житті.
Щойно персонажі потрапляють всередину монетного двору й розпочинають виконання плану, серіал перетворюється на так зване реаліті-шоу — з драмою, коханням та стереотипним іспанським запалом. Проте розвиток особистих ліній персонажів не заважає руху центрального сюжета, який просто напханий плот-твістами — навпаки, особисте й професійне міцно переплітається, вносячи непоправні корективи до плану грабіжників.
І поки грабіжники друкують гроші, намагаються ладнати із заручниками й не повбивати одне одного в процесі, на іншому боці історії Професор координує їхні дії та паралельно водить за носа поліцію, зриває їхні операції та не дає підібратися занадто близько до своїх подільників. Те, як Професор веде свою гру, — неперевершене мистецтво, що заслуговує окремого серіалу. Це той випадок, коли напружуватися задля пошуку сюжетних дір не просто не хочеться, а й нема на те часу, бо ж кількість карколомних поворотів та хитромудрих багатокроківок вражає й змушує швидше вмикати наступну серію.
Готові вболівати за поганців
Автори мусять переконати вас у тому, що грабіжники насправді — такі ж люди, які і решта. Інакше вам буде однаково, хто не доживе до кінця сезону. У «Паперовому будинку» герої прагнуть не лише збагатитися, а й завдати удару по системі. Вони мають потужну підтримку серед громадян Іспанії, а представники влади здебільшого виставлені в негативному світлі.
Та й особиста драма головних персонажів серіалу та їхні бекграунди настільки деталізовані, що другорядні герої на їхньому тлі видаються абсолютно картонними й не вартими вашого співчуття. Тож ви в будь-якому разі будете змушені вболівати за поганців, адже людських рис у них розкриється так багато, що не прикипіти до них буде тим ще викликом.
Можете пробачити брак логіки на користь видовищу
Дурнуваті копи та геніальні грабіжники — типовий наратив для будь-якого сюжету в схожому жанрі. Протагоністи завжди мають бути на крок попереду, інакше який в цьому сенс? У «Паперовому будинку» персонажі припускаються логічних помилок, ставлять власні почуття вище за службові обов’язки і просто нехтують безпекою по обидва боки барикад. Усі ці чинники знову й знову призводять до чергових зрушень в сюжеті, хоча в більшості випадків you never see it coming.
Не варто чекати від серіалу непохитної логічності та нарікати на емоційні рішення (взагалі, ця порада стосується будь-якого художнього твору) — якщо вам це вдасться, ви зможете отримати неймовірне задоволення від атракціону, який куди більше розганяється щосезону. Якщо ж ні — «Паперовий будинок» ризикує залишитися у ваших спогадах роздутою мильною оперою.
Не варто дивитись, якщо:
Боїтеся розчаруватися в продовженні
Успіх перших двох сезонів затьмарив розум босам стримінгу, а тому серіал отримав іще три сезони після, здавалося б, логічного завершення. Щоразу градус екшну збільшувався, відповідно до зростаючого бюджету, натомість кількість винахідливих сюжетних ходів ішла на спад. Та й що довше сценаристи розтягували історію одного пограбування, то абсурднішою вона здавалася. Противники Професора та його команди стали ще лихішими, допоки держава повністю не втратила людяне лице. Якщо перші два сезони ще балансували на сірій моралі, то решта виставляє поліцію та армію покидьками, що за всяку ціну хочуть здихатися доблесних грабіжників, яких, здається, тепер підтримує вся країна.
Однак переконаний, адиктивність серіалу таки візьме гору. Якщо вам сподобаються перші два сезони, то й наступні ви проковтнете відразу ж. Хай як сильно не просіла сценарна майстерність авторів, протягом усіх п’яти сезонів «Паперовий будинок» створює настільки міцний зв’язок глядача та персонажів, що покинути їх, не побачивши розв’язки, ви навряд чи зумієте.
