Майстерність імпровізації: чи варто дивитися серіал The Eddy на Netflix
Ставши експертами у серіальному просторі тепер, коли нових кінорелізів годі чекати, можна сказати, що не так вже й складно виокремити певний серіальний стиль того чи іншого каналу/стрімінгу. FX та HBO можуть похизуватися фірмовою картинкою і навіть у оригінального контенту Netflix є певна впізнавана атмосфера (в межах одного жанру). Втім часом стрімінг-гігант підкидає справжні сюрпризи, адже до створення серіалу долучаються люди, з якими Netflix, здавалося б, не має нічого спільного.
Так The Eddy — неочікуваний серіал, де драматург Джек Торн зібрав цілу джазову тусовку музикантів у касті (про них я ще розповім), оскароносного Дем’єна Шазелла («Одержимість» і «Ла-ла Ленд»), Алана Пола («Tales of the City»), Худу Бен’яміну («Divines») та Лейлу Маракчі («Le Bureau des Légendes»). Самого Джека Торна ви можете знати як сценариста «Темних матерій» або автора «Гаррі Поттера і проклятого дитя».
Дія восьми серійної музичної драми розгортається в сучасному Парижі. Елліот Удо (Андре Холланд) — співвласник джазового клубу The Eddy, що наразі у дещо кризовому стані. Елліот також є менеджером джазового колективу, який виступає тут і в якому співає Майа (Йоанyа Кулін) — кохана Елліота, з якою у нього доволі мінливі стосунки. Елліот дізнається, що його бізнес-партнер Фарід (Тахар Рахім) може бути причетний до деяких сумнівних практик у клубі. До того ж одного дня в Париж до Елліота навідується його дочка-підліток Джулі (Амандла Стенберг).
The Eddy збирає як схвальні так і дещо неоднозначні відгуки. Спробуємо розібратися, кому може сподобатися цей серіал.
Варто дивитись заради:
Авторського підходу. The Eddy не схожий на жоден серіал від Netflix саме тому, що він виглядає як оригінальний авторський твір — почерк Шазелла (який виступив продюсером та поставив перші два епізоди) ви впізнаєте одразу. Можна сказати, що шоу перегукується з «Одержимістю» більше, ніж з «Ла-Ла Лендом» — стрімкий монтаж і в той же час довгі tracking shots, які можуть тривати по 3-4 хвилини. Автори безсоромно надихаються Парижем як колискою європейського кінематографу — у The Eddy більше спільного з фестивальним кіно умовних Канн аніж серіалом на американському стрімінгу.
Робота операторів — окреме захоплення для поціновувачів «нової французької хвилі». Незакріплена камера і постійні крупні плани дають стійке відчуття антиголлівудського підходу. Воно й не дивно — The Eddy знімали Ерік Гатьє та Жулієн Попард. Один встиг попрацювати з китайським класиком Джа Дзянке («Попіл — найчистіший білий»), інший ще рік тому тріумфував на Каннському кінофестивалі, представляючи з командою фільм «Знедолені» Ладжа Лі.
Втім не лише форма нагадує про європейське кіно — в кадрі одночасно може звучати як англійська, так і французька, арабська, польська та сербська мови, а сам сценрій не намагається проговорювати очевидні речі, залишаючи багато недосказаності. Наратив The Eddy нагадує джазову імпровізацію — він мінливий і неочевидний. У цього серіалу ледь вдається нащупати зав’язку, глядач просто заходить в сюжет, який вже давно і неспішно розвивається. Це, до слова, може послужити недоліком для аудиторії, готової до більш структурного твору.
Музичного бекграунду. Як не крути, а The Eddy — це перш усього музична драма. Джазові твори тут вплетені органічно і без настирності, властивої деяким мюзиклам. Серіал не готує нас до музичного номеру — в The Eddy вхід в мелодичну частину відбувається природно й невимушено в рамках сюжету. Перш усього глядач опиняється у побуті музикантів, тож зв’язок з музичним інструментом у кожного тут дуже тісний — від головного героя з клавішами та трубою, учасників бенду (само собою) і до дочки Елліота, яка начебто і не долюблює кларнет, але часом береться за інструмент поки ніхто не бачить.
Музику й пісні до серіалу написали володарі «Греммі» Глен Балард і Ренді Кербер. У Белларда за плечима багаторічна співпраця з композитором Аланом Сільвестрі, а також долученість до альбомів Майкла Джексона, Аланіс Моріссетт, Aerosmith, No Doubt, Енні Ленокс, Майлі Сайрус та Кетті Перрі. Другий працював із такими легендами як Рей Чарлз, Барбра Стрейзанд, Леонард Коен та Френк Сінатра. До того ж актори з бенду Елліота — реальні музиканти. Йоанна Куліг — не лише акторка, а професійна співачка, той самий Ренді Кербер виконує роль піаніста, трубач Людовік Луї грає в турах з Лені Кравіцом, а саксофоніст Джові Омісіл працював з Тоні Аленом, Роєм Харгровом та Мішелем Мартеллі.
Не варто дивитись через:
Сюжетну розмитість. Пам’ятаєте як я порівнювала The Eddy з джазовою імпровізацією? З точки зору сюжету це не завжди грає серіалу на руку — сценарію шоу дісталося найбільше від критиків. Ця історія часом не послідовна, вона кидається з сімейної драми в кримінал та трилер, іноді — це розмовне інді-кіно, а часом — стрімка та сентиментальна мелодрама. Принцип оповіді у The Eddy міцно опирається на персонажів — навіть кожен епізод названий на честь одного з героїв і досліджує його точку зору. З поганого — про основний сюжет ви швидко забудете, адже шоу паралельно розвиває одразу кілька наративних ліній. В результаті зрозуміти, яку саме історію хотіли розповісти автори, не вдасться. Для одного глядача це стане серйозною сценарною проблемою, для іншого — своєрідним стилем у дусі фестивального артхаусу.
Але навіть у такому підході є своя чарівність. Річ у тім, що основний сюжет The Eddy доволі простий і вторинний — повірте, такі перепитії ми вже бачили не раз. Куди цікавіше спостерігати за маленькими побічними сюжетами про польську співачку з буйним характером і невітшним романом, контрабасиста-героїнщика, який прийшов на весілля до колишньої дівчини, чи сербську барабанщицю, яка доглядає за своїм смертельно хворим батьком.
