Симулятор світів, подкасти та наркотики: обговорюємо анімаційний серіал The Midnight Gospel

20 квітня на Netflix стартував, напевне, найбільш очікуваний анімаційний проект цієї весни — загадковий та психоделічний серіал The Midnight Gospel. Одним із його творців виступив Пендлтон Ворд, автор «Часу пригод», тож журналісти обережно називали шоу «дорослішою версією історій про Фіна та Джейка». Але, попри схожу яскраву кольорову палітру, Midnight Gospel складно порівнювати з будь-яким анімаційним серіалом Cartoon Network.

Річ у тім, що співтворець шоу — Дункан Трассел, американський комік та ведучий популярного подкасту The Duncan Trussell Family Hour, у якому різні гості та експерти розповідають про філософію, медитацію, магію та смерть. Тож замість милої мальованої історії глядачі отримали щось справді революційне — сюрреалістичний аудіовізуальний колаж, від якого голова йде обертом.

Редакція Vertigo подивилась The Midnight Gospel і вирішила, що найкращий спосіб розповісти про екранізацію подкасту влаштувати власне обговорення. 

Саша: Окей, це звучатиме супер банально, але які твої перші враження від серіалу? Бо я, якщо чесно, свідомо намагалась сісти за нього без якихось чітких очікувань, і все одно в мене відчуття, ніби мій мозок трохи вибухнув. Езотерика, медитація, симулятор паралельних реальностей, психоделічна візуальна складова — мені здається, коли медіа називали The Midnight Gospel «Часом пригод» для дорослих, то вони все одно навіть близько не підійшли до реальної суті серіалу. 

Аня: Для мене деякою мірою The Midnight Gospel є дуже сміливим наступним кроком у еволюції «Часу пригод». Раніше автори залишались у межах дитячих історій, що лише натякають на подвійний сенс. В The Midnight Gospel немає жодних ширм у візуальному висловлюванні і дуже прямолінійні діалоги. В кожній серії створюються нові світи і те, що їхню логіку і походження не потрібно пояснювати,  розв’язує руки аніматорам — там може розгорнутися будь-який найшаленіший сценарій. При цьому діалоги The Midnight Gospel — справжнє одкровення. Вкупі з візуальним рядом це якийсь трансцендентний досвід для мене.

Саша: Мені ще здається, що і «Час пригод», і навіть більш «доросла» анімація на кшталт того самого «Ріка і Морті» все ж обмежується якимись загальноприйнятими правилами драматургії. Якими би експериментальними не були ці історії, в них все одно є цілком однозначні протагоністи, якісь наративні конфлікти, що потребують розв’язки, якийсь логічний розвиток. А The Midnight Gospel — навіть не адаптація подкасту, як її часто описують, а дивовижний аудіовізуальний колаж. Тебе ніби водночас бомбардують дуже цікавою, але не завжди простою розмовою з експертами з неочікуваних галузей, якимось загальним дивним сюжетом, і ще й психоделічною анімацією. І тобі треба одночасно зосереджуватись і на тому, що ти чуєш, і на абсолютно диких візуальних образах. І лише потім ти розумієш, що між цими складовими є якийсь неочевидний зв’язок, якісь паралелі чи протиставлення. Шалено круто, але бідж-вотчити таке непросто.

Аня: Абсолютно згодна, дивитися цей серіал за раз просто неможливо. Я би радила переглянути кожен епізод двічі, просто тому що це перш усього дуже усвідомлений сторітелінг. І тут варто віддати належне тандему авторів – Пендлтон Ворд (автор «<Часу пригод») і Дункан Трассел (комік і автор серії подкастів The Duncan Trussell Family Hour). Саме інтегрованість подкастів Трассела роблять The Midnight Gospel чимось більшим ніж stoner-анімацією під яку можна залипнути. Я загубилась в подкастах Трассела онлайн — цей чувак зробив стільки крутих інтерв’ю з абсолютно унікальними людьми! Пендлтон Ворд, до речі, так само одного дня просто написав Дункану «Хей, чувак, я слухаю твої подкасти і вони круті, давай зробимо з них анімацію».

Саша: Знаєш, я ще розумію, як комусь спадає на думку екранізувати якісь доволі сторітелінгові подкасти типу передач про якісь реальні злочини, незрозумілі історичні події чи біографії відомих людей. Але подкасти Трассела — це мабуть останнє, що я могла б уявити у форматі серіалу. По суті, кожен епізод —дуже інтимна і складна розмова на якусь із тем, які в нашому соціумі взагалі прийнято обходити десятою стороною. Тут цілком спокійно обговорюють сприйняття смерті, експерименти з наркотиками, різницю між Східною філософією та магічними практиками на кшталт вікканства чи окуультизму Алістера Кроулі. І все це — з гостями на кшталт популярних літераторів, філософів і працівників ритуальних бюро. Мені здається, такий експеримент варто подивитись принаймні тому, що років за десять The Midnight Gospel точно буде культовим символом епохи, який обов’язково згадуватимуть разом з, не знаю, «Стінкою» Алана Паркера чи «Бівісом і Батхедом». 

Аня: Так! Мені подобається, що ми говоримо про це шоу як про сучасну класику вже на наступний день після його виходу на Netflix. До речі, всі ці розмови з реально існуючими докторами наук і письменниками вже доступні онлайн, щоправда для шоу взяті лише 20 хвилин подкасту, тоді як повна версія кожної бесіди триває годину чи півтори. Тому якщо когось з глядачів дійсно пройняли роздуми про медитацію чи усвідомлене вживання галюциногенів — знайти все можна на стрімінгах, наскільки я розумію, на Apple Podcast чи Spotify. Але все ж таки слухати ці розмови і проживати їх у візуальному тріпі, чим по суті і є The Midnight Gospel – це дві різні речі. Ти вже трохи про це згадувала, але все ж повернусь до теми — наскільки, на твою думку, анімація та інтерв’ю пов’язані між собою? Тому що в той час як спікери послідовно розвивають тему, на екрані доволі часто відбувається еквівалент хаосу.

Цей серіал вийшов дуже вчасно – якраз тоді, коли всі ми потроху починаємо їхати дахом, відчуваючи себе у дні бабака, який повільно перетікає у кінець світу.

Саша: Якщо чесно, я себе часом взагалі ловила на тому, що мій мозок сприймає або те, що відбувається на екрані, або те, про що говорять спікери! Можливо, таким чином Пендлтон навіть іронізує над власними постулатами про важливість активного слухання — як би ти не хотів зосередитись на чомусь одному, мозок розгублено розривається між картинкою і загальним посилом. Але деякі паралелі між текстом та візуальною складовою мені все ж запам’ятались – наприклад, дуже смішно, що у першому епізоді обговорення легалізації наркотичних речовин йде на фоні зомбі-апокаліпсису. При цьому, президент цієї версії Америки рішуче відмовляється хоч щось казати щодо мерців, які штурмують Білий Дім. Не знаю, чи це задумувалось як сатира політики, але мені епізод нагадав про те, що у реальному світі відбувається щось схоже — публічні особи ігнорують якісь справді важливі питання, але роками ведуть безкінечні дискусії на теми, які триггерять суспільство. А ти що скажеш про серіал з точки зору анімації та малюнку?

Аня: Щодо того, як часом розшаровуються слова з картинкою — я згодна. При цьому анімація, здавалося б, зберігає ось цю яскраву палітру в дусі «Часу пригод», але погодясь, що такого сюрреалізму і боді-горрору в пригодах Фіна та Джейка не було геть і близько.

Але для мене справжньою насолодою було поєднувати ці дві константи і бачити в цьому кореляцію, тому що часом вона по-крутому очевидна. Є щось символічне у тому, що кожен епізод (з тих що я бачила) змальовує різні сценарії апокаліпсису тоді як персонажі в цей самий час говорять про глибоке особисте, заходять і підсвідоме і обговорюють не зовнішнє, а внутрішнє. Цей серіал вийшов дуже вчасно – якраз тоді, коли всі ми потроху починаємо їхати дахом, відчуваючи себе у дні бабака, який повільно перетікає у кінець світу. Мені подобається, як ось ці зв’язки розмов та картинки пояснив сам Дункан Трассел: «Коли наступатиме кінець світу, люди не говоритимуть лише про кінець світу. Зрештою, як довго ми ще будемо обговорювати COVID та швидкість передачі вірусу? Думаю, в певний момент всі ми просто сядем грати в Uno».

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: