Режисер фільму «Чому я живий» Віллен Новак про глядацьке кіно, акторку з «Ікс-Фактору» та 20-річну роботу над фільмом

4 листопада в кінотеатрах вийшов фільм «Чому я живий» режисера Віллена Новака. Ми поспілкувалися з постановником про роботу над картиною, сценарій до якої він написав 20 років тому, про акторів-дебютантів, причини зміни назви фільму та відчуття після релізації проєкту всього життя.

— Ви 20 років мріяли про те, щоб зняти цей фільм. Розкажіть, чим саме вас так привабила ця історія.

Я прочитав це оповідання в 1998 році. Був такий журнал, «Мистецтво кіно», отам він був надрукований. Автор — Євген Мітько («Республіка ШКІД», «Бумбараш»), дуже цікавий письменник і сценарист. Я прочитав це оповідання і «зомлів», і подумав, що це для кіно. І все, я нічого більше не хотів, тільки зняти це оповідання.

Що мене там найбільше зачепило? Знаєте, є такий людський катарсис, коли навколо життя міняється в той чи інший бік. І разом з ним міняється сама людина. Я взагалі люблю копатися всередині людської душі, витягувати нагору її чуття, чутливість і чуйність. Три «Ч», виходить. Бо там усе є: і кохання, і ненависть, і злість, і терплячість, і, в меншій мірі, але є людяність. Тому цікаво зробити так, щоб ми все це теж відчували.

Я був у Москві, і ми цілий день просиділи у нього вдома. Наприкінці дня він сказав, що писав для свого друга, режисера Геннадія Полоки («Республіка ШКІД», «Інтервенція»), але віддає тільки мені. «Згоден на найменшу ціну за сценарій, але щоб ти зняв».

Я приїхав в Одесу, написав детальний режисерський сценарій, словом, зняв кіно. Так роблять хороші режисери, а я, мабуть, відношуся до них. Вони спершу самі знімають кіно. Перед ними стінка, і вони сидять і знімають кіно: крупний план, загальний план, панорама, від’їзд, під’їзд тощо. І знімаю на цю стінку кіно. Це я написав у 2001 році. Щоправда, я в нього дещо додав.

— Наскільки змінився ваш сценарій за 20 років? Чи він перенісся на стрічку в тому ж вигляді, в якому ви його тоді написали?

Ні, він залишився незмінним. Бо це історичний фільм, який розповідає про події до війни, під час війни, після війни. Там нічого досі не мінялося. Тим паче, що я не люблю в кіно слів і розмов. Я люблю те, що сам називаю «розмовляти мовчки». Люблю, коли артисти дивляться одне на одного й розмовляють, але нічого не говорять.

Іноді це погано, бо монтажери вирізають якісь паузи, і можуть вирізати сцену, де герої мовчать. Вони ж не знають, що я написав так, щоб вони мовчали. Але щоб глядач відчував, що вони розмовляють.

— Чому змінили назву? Фільм знімався під тією ж назвою, що й оповідання, «Тепер я турок, не козак», а тепер «Чому я живий».

Це важке запитання. Бо я бився: і писав у Держкіно, і міністру культури, і бився врукопашну з продюсером — усе було. Вони захотіли так. А зараз продюсерське кіно, вибачте, щоб воно згинуло. І він переконував мене, що треба привабити глядача, а зробити це треба якоюсь назвою. От він прочитає «Чому я живий», і зупиниться. А «Тепер я турок, не козак» — не зупиниться. Він же не мого віку, коли опера «Запорожець за Дунаєм» ставилася в усіх містах Радянського союзу, маленьких і великих. І там співали «Тепер я турок, не козак». Я дуже не хотів зміни. Це красива, поетична, внутрішня назва, але так уже вийшло.

Я скажу навіть більше. Я знімав такий жанр як «трагікомедія». «Тепер я турок, не козак» — це трагікомедія. А «Чому я живий» — це вже трагедія. І це змінило фільм, хоча я всередині нічого не міняв, і він так і залишився трагікомедією.

— Якраз про це я й хотів запитати. На сторінці фільму в Facebook його жанр визначається як трагікомедія і порівнюється з такими стрічками, як «Життя прекрасне» Беніньї та нещодавнім «Кроликом ДжоДжо». Але якщо подивитися трейлер, то це скоріше сімейна драма: про війну, про Голокост. То чого все-таки чекати глядачам? Це трагікомедія чи воно зрештою пішло у воєнну драму та трагедію?

Мене багато хто запитував, для кого я знімаю кіно: для глядачів чи для фестивалів. І я відповідаю, що для глядачів. Мені цікаво знімати для глядачів. Фестивалі — це для режисера, для одного. А я хотів, щоб глядачі дивилися й плакали, і сміялися, і горювали, і кохали. І, по-моєму, там усе це є — і сум, і радість.

— Чи надихалися ви якимись іншими картинами? Ви могли б зорієнтувати глядача, на який фільм це схоже?

Мої фільми не схожі ні на які інші. (сміється) Хоча мені сподобався фільм «Похмура неділя». Щось там є, якесь перекликання. У моєму фільмі є дві родини, українська та єврейська. Ну а кохання в моєму фільмі цікавіше, ніж «Ромео та Джульєтта». (сміється) Дівчинка з української сім’ї закохалася в хлопчика з єврейської сім’ї. А її батько, українець, просто ненавидить євреїв. У фільмі повно таких слів, як «жид», усе це є. Але в кінці фільму він стає іншим, його персонаж переломлюється. Не скажу чому, бо це треба подивитися.

От саме через це «чому» я й захотів знімати це кіно. Через цей епізод герой став якщо не любити євреїв, то принаймні став іншою людиною, ось що важливо. Як і життя наше змінюється, так і він змінився. Я думаю, що людина взагалі повинна мінятися. Не можна народитися, усе зрозуміти, а потім залишитися таким і померти таким. Ні, треба мінятися: мені, вам, усім.

— Фільм знімали минулого року, у 2020. Чи вплинула якось пандемія на знімальний процес? Чи були якісь проблеми через те, що знімати довелося в дещо екстрених умовах?

Ні, анітрохи. Абсолютно. Знаєте, більшість київських артистів приїжджали до мене з величезною радістю, бо тут вони займалися мистецтвом. Вони раділи, що тут ми репетирували. Я їм розповідав про Станиславського, про Михайла Чехова, який з ним сперечався. Бо вони наїлись серіалів, де немає репетицій, де просто дають шматок паперу й кажуть: «швидко читай і йди в кадр». Де треба просто чітко слова вимовляти, і все.

А тут вони працювали, переживали життя своїх персонажів. Я їм не заважав мати свої власні життєві позиції, але вони мали подумати, що головне в цьому сценарії та в їхньому персонажі. Бо їм треба на два місяці влізти в іншу шкіру. Вони втомилися заробляти гроші й не торкатися мистецтва. Це дуже важко.

— Роль Фросі у фільмі грає Анастасія Марків, для якої це дебют у кіно. Чому ви вирішили взяти дебютантку на цю роль і наскільки важко було працювати з людиною, новою в кіно?

Це цікава й довга історія. Річ у тім, що я ніколи не дивлюся «Х-фактор», але щось сидів удома, читав, і дивлюся, «Х-фактор». І з’являється там ця дівчина, і співає пісню. І вона пройшла. І я спеціально чекав другого туру, щоб роздивитися її краще. Вдруге вона дуже погано заспівала, і її закрили. Але мені запам’яталися її очі, вона схожа на мольфарку, яка живе в горах Західної України. У неї очі все говорять.

Я сказав своїм асистентам: «Знайдіть оцю дівчину, яка такого-то числа співала на СТБ». Її знайшли десь у Львівській області, у якомусь містечку. І вона приїхала. Боялася, правда. Її супроводжувала мама, бо тепер же бояться так відпускати дітей. Вона молода, їй було 17 років. Мама постійно казала: «Хочу подивитися на цього режисера, і тільки потім поїду». Подивилася, заспокоїлася. Мабуть, не сподобався я їй (сміється).

Отак Настя Марків і потрапила в це кіно. Там ще є друга Настя з цієї ж родини, яка грає маму. Коли після фільму йдуть титри, то на фоні грає українська пісня. Я дуже люблю українські народні пісні. І я поставив пісню в їхньому виконанні, хоча київський композитор написав хорошу музику. Вони приголомшливо співають. Вони хоч і не професійні співачки, але вони так душевно цю пісню поють, що я не міг не поставити.

У нас навіть гурт був, називався «Дві Насті й один дід». Ну, «один дід» — це я. Скоро поїдемо в тур по всіх містах, будемо гроші заробляти. От вони в кінці співають пісню «При долині кущ калини». А втрьох ми співали «Чом ти не прийшов». Я виконував партію того, хто не прийшов. (сміється)

Анастасія Марків, фото: DzygaMDB

— У трейлері видно, що Георгій Делієв грає нациста, хоча українському глядачеві він найбільше відомий своїми комедійними ролями. Чи свідомо ви хотіли зіграти на контрасті між його комедійним амплуа і такою роллю?

Так, це було абсолютно свідомо. Я хотів, по-перше, змінити його амплуа. По-друге, він може бути не тільки коміком, а й серйозним актором. І, по-моєму, мені вдалося з нього зробити артиста.

— Наскільки я зрозумів, події фільму розповідаються очима хлопчика, який дорослішає.

Так, це автобіографічний твір. Євген, хоч і трохи старший за мене, але він теж тоді тільки хлопчиком був, під час війни.

— Але при цьому найбільше змінюється персонаж батька Фросі. Тобто передусім це його фільм?

Так, він головний герой цієї картини. Цей батько, чи дід, як ми його називали. Віктор Петрович Жданов мене приголомшив, як і Артем Вільбік. Про них згадують усі, хто пише про цей фільм, що це дві удачі. Ну, пощастило, я влучив у цю роль. Я багато вибирав. І я вдячний продюсерам, а то я багато про них негативно говорю, але я вдячний, що вони давали мені час, щоб я пробував різних акторів.

Стільки, скільки я чекав свого часу зробити цей фільм, нечасто можна зустріти. Я ж не просто стояв, треба ж якось заробляти на життя. Я щось знімав…

Ви ж напевне запитаєте, чи задоволений я фільмом. То я відповім, що так. Десь на 90 відсотків усе вийшло. Зараз, коли я дивлюся, є якісь моменти, де треба було зробити не так, але це дрібниці.

— От суто по-людськи, ви 20 років виношували проєкт, і нарешті його вдалося реалізувати. Нема відчуття, що звалилася гора з плечей, що тепер уже легше? Чи є ще якісь проєкти, які ви хочете реалізувати?

Мені шкода. Шкода, що це сталося так пізно. І шкода, що я постарішав. Шкода, що я такий сценарій більше не знайду. І я перед тим, як знімати, подумав, що це буде моя «лебедина пісня», що я цим закінчу свою майстерність.

Але я закінчив цей фільм, і у мене гора нових пропозицій, попри те, що я вже кульгаю від старості. Я хочу довести, що старі ще можуть думати, як молоді. І чинити, і щось робити, якщо вони цим захоплені.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: