Забутий заповідник
У «Атлантиді» війна закінчилася, але ворожість землі періодично нагадує про себе нездетонованими мінами та бетонною стіною на кордоні, що зводять у одній зі сцен. Спостерігаючи за такими пейзажами, вам буде важко повірити в одну доволі важливу річ — фільм Валентина Васяновича хоч і пророче песимістичний, та все ж напрочуд пацифістський. Тому що викопані з цієї землі рештки військових — українських чи російських — можна відрізнити хіба що за нашивками на формі. Війна у результаті завжди забирає більше, ніж віддає, і погляд Васяновича з майбутнього дозволяє побачити це на власні очі.
Дія фільму розгортається в 2025 році, приблизно рік тому Україна перемогла у війні на сході України. Територія Донбасу стала непридатною для життя, шахти затоплені, а річки та земля – отруєні. Щодня волонтери місії «Чорний тюльпан» (Евакуація 200) займаються пошуком та ідентифікацією тіл сотень загиблих у цій випаленій пустелі. Серед мертвих продовжують залишатися і живі — колишні учасники бойових дій Сергій (Андрій Римарук) та Іван (Василь Антоняк), які не бачать життя у мегаполісі, тому працюють на донецькому металургійному заводі та періодично «граються у війну», стріляючи по мішенях. Серед холодних порожніх будинків та закинутих підприємств Сергій раптово знаходить іскру життя — колишнього парамедика Катю (Людмила Білека), яка працює у «Чорному тюльпані».
«Атлантида» скроєна з довгих статичних планів, у ній мало діалогів і ще менше динаміки. Такий авторський підхід буде більш ніж зрозумілим, якщо ви бачили попередню картину Васяновича «Рівень чорного» і навіть відзняте ним як оператором «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Візіонерська здатність передавати сенси через візуальні образи Васяновича-постановника тут лише виросла — мотив спустошення героя та суспільства набуває свого фотографічного еквіваленту.
- Оригінальна назва
- Атлантида
- Тривалість
- 106 хв
- Прем’єра
- 05 Листопада 2020
- Жанр
- Драма
- Режисер
- Валентин Васянович
Васянович мало не один з перших українських кінематографістів, хто говорить про війну у масштабнішій перспективі, піднімаючи тему довготривалого ПТСР та невідворотної екологічної катастрофи.
Водночас масового глядача таке кіно може відлякати відсутністю яскравих драматичних сцен-збудників, які режисер свідомо не покладає на своїх персонажів. Вони в «Атлантиді», до слова, усі зіграні непрофесійними акторами. Андрій Римарук був на війні розвідником, а зараз працює у фонді «Повернись живим». Василь Антоняк — доброволець батальйону «Айдар», а Людмила Білека працювала парамедиком на сході. Утім, навіть другорядні персонажі — військові, члени організації «Чорний тюльпан», судмедексперти — всі грали переважно себе. Васянович-документаліст затягує документальну матерію в художню, бере локації та фактуру, наповнюючи простір героями та історією.
Можливо, саме тому любовна лінія з’явилась у цьому кіно на етапі зйомки ледь не останньою. «Спочатку я думав, що зможу зняти холодну, відсторонену історію на пейзажах, на машинах, металі, — розповідає режисер у одному з інтерв’ю до виходу фільму. — Думав, що я гратимуся в іграшку, а у мене будуть серйозні травмовані чоловіки в кадрі. Але історія не склалася. Довелося підтягувати в неї жінку, яка вміє структурувати світ. Чоловіки можуть побитися, влаштувати війну, а потім прийде жінка, відкопає всі трупи, поховає їх, і життя піде далі». Почуття, яке виникає у героїв фільму одне до одного, виглядає як маніфест життя та отримує відповідну кульмінацію серед вантажу трупів.
Між тим питання антиутопічності «Атлантиди» могло б бути дискусійним. Ізольованість та спустошеність кадру як ніколи корелює з навколишньою дійсністю, зображувана екологічна катастрофа не послуговується гіпертрофованими елементами жанру, а найбільш фантастичним у фільмі видається те, що на Донбасі говорять українською. Однак таким чином, використовуючи сетинг недалекого майбутнього, постановник у найкращих традиціях жанру говорить виключно про сьогодення.
Режисер береться за тему війни на сході, оминаючи жанр військової драми, при цьому розповідає історію безпосередньо в серці катастрофи. І робить він це, найімовірніше, не для натуралістичної картинки, а задля мотиву «невиїзного» стану його понівечених війною героїв. Постійна присутність смерті та занедбаності робить цей Донбас найсамотнішим місцем у світі, але полишати його немає сил та змоги. І справа тут не лише в цілком матеріальних тривогах, а й у тотальному зневіренні в тому, що десь за межами рідного дому таким душевним калікам знайдеться місце.
Відтак Васянович мало не один з перших українських кінематографістів, хто говорить про війну у масштабнішій перспективі, піднімаючи тему довготривалого ПТСР та невідворотної екологічної катастрофи. Тому що військову травму, якої зазнає земля та її мешканці, не вийде вилікувати самою лише перемогою.
+ візуальний стиль
+ актуальність
