Спокута Шоушенком

Режисер та сценарист в одній особі на прикладі «Шоушенка» дає майстер-клас поєднання неспішного темпу та постійної динаміки в кадрі. За рахунок суттєвих хронологічних рамок, які розтягуються на десятки років, Дарабонт встигає і «заспокоїти» глядача плином часу, і при цьому не упускати його увагу завдяки великій кількості подій. При цьому режисер не розкидається сценами — кожна подія дозволяє окреслити внутрішній світ в’язниці, з яким знайомиться глядач. У цьому режисеру допомагає робота камери, яка довгими планами залишає достатньо часу для того, щоб розглянути всі деталі рядової тюрми штату Мен. Щирі в’язні, агресивні наглядачі та корупційне керівництво створюють разом на диво теплу атмосферу, центральним та найважливішим елементом якої залишається Енді.

Герой Тіма Роббінса — справжня terra incognita «Шоушенка». Завдяки тому, що ми бачимо події фільму з точки зору Реда, а не Енді, це дозволяє останньому залишатися для глядача піднесеним символом. Для глядача Дюфрейн перетворюється в таємничого наставника, за діями якого спостерігати набагато цікавіше, ніж осмислювати їх причини. Та й попри це все сценарій Френка Дарабонта не дає жодного шансу назвати головного героя пласким — мотиви та вчинки Енді пояснюються через інших персонажів. Перш за все, Реда.

Якщо Дюфрейн штовхає фільм вперед своїми вчинками, то герой Моргана Фрімена відповідає за неспішний темп розповіді. Цьому лише допомагає закадрова начитка неповторним голосом актора — вона немов заколисує глядача, змушуючи заспокоїтися та зловити необхідну для фільму атмосферу. Адже Ред, як і аудиторія фільму, є лише споглядачем життя Енді — він змирився з власним перебуванням у в’язниці і тепер без зайвого поспіху проживає власне буття, у яке неочікувано вривається колишній банкір, який можливо вбив власну дружину.