Портрет митця замолоду
Східноазійська водяна селера мінарі, на честь якої Лі Айзек Чун назвав свою мрійливу автобіографічну стрічку, має цікаву особливість: у свій другий рік відцвіла рослина немов відроджується та починає рости з іще більшою силою. Принаймні, так цей процес описує сам постановник (якщо ви раптом чудово знаєтеся на водяній селері і це не так – напишіть нам!). А ось ботанічні сайти трішки менш поетично повідомляють, що ця трава надзвичайно витривала, невимоглива, і масово використовується у корейській кухні. Іншими словами, це ідеальна рослинна метафора для історії про родину корейських емігрантів, які намагаються знайти власну версію американської мрії.
Джейкоб Ї (Стівен Ян) та його дружина Моніка (Єрі Хан) роками працювали на каліфорнійській птахофермі, щодня ретельно сортуючи тисячі і тисячі курчат. Якщо ви раптом не знали, як (і навіщо) відбувається цей процес, то розповідаємо: майбутні квочки залишаються на фермі, адже з них отримують яйця і ніжне м’ясо. А ось курчатам-хлопцям щастить трохи менше – у суворому світі птахівництва від них занадто мало користі. Не дивно, що Чун так зациклюється на професії своїх протагоністів – доля бідолашних курчат чоловічої статі непогано віддзеркалює традиційні американські уявлення про маскулінність: чоловік має приносити користь, інакше навіщо він взагалі?
Джейкоб вже давно мріє знайти собі більш престижне заняття – наприклад, придбати трохи землі в Арканзасі та створити власну ферму, на якій можна було б вирощувати корейські фрукти та овочі. Власне, саме цим у 80-х і займався батько режисера, тож більшість подій стрічки ми бачимо очима молодшого сина подружжя, семирічного Девіда (Алан С. Кім).
- Оригінальна назва
- Minari
- Тривалість
- 115 хв
- Прем’єра
- 12 Лютого 2021
- Жанр
- Драма
- Режисер
- Лі Айзек Чун
- Актори
- Стівен Ян, Єрі Хан, Алан С. Кім
Як і Спайк Лі, Чун дозволяє своїм героям розвиватися, помилятися та діяти поза чорно-білими чітко визначеними правилами, і цей гуманізм миттєво підкупає.
Не лякайтеся, тут немає набридливого закадрового голосу чи інших дешевих стилістичних трюків, якими режисери зловживають в автобіографічних роботах. Фокус на дитячому сприйнятті помітний хіба що у дрібницях: події розгортаються епізодично, немов спогади, які асоціативно виринають під час розмови; герой Стівена Яна майже завжди одягнений у червону кепку та синю сорочку, ніби саме так назавжди закарбувався у пам’яті сина. Та й увесь саундтрек стрічки нагадує серію колискових, зіграних на піаніно, що трохи вийшло з ладу, а сонячні, трохи засвітлені кадри скидаються на фотографії з родинного архіву.
Девід сприймає переїзд до спекотного, болотистого Арканзасу як чергову пригоду – його відразу зачаровує крихітний будиночок на колесах, а придбана батьком земля здається ідеальним майданчиком для пригод. А ось Моніка налаштована менш оптимістично: її лякає і сільська глушина, і дивна затятість чоловіка, і постійні сварки, і природні катаклізми, якими славиться штат. Лейтмотив стрічки – складні процеси асиміляції, конфлікти культур, але Чун приділяє не меншу увагу непорозумінням всередині самої родини. Часом сварки Джейкоба та Моніки стають настільки гучними та емоційними, що налякані діти кидають під ноги розлюченим батькам паперові літачки з написами «не сваріться». Коли до родини приїздить мати Моніки, Девід відмовляється бачити у ній «справжню бабусю» – малого обурює, що ця спритна пенсіонерка відмовляється пекти печиво, а натомість голосно лається та «пахне Кореєю». Все ж, саркастична Сун-джа з часом стає ідеальною наставницею для внука – наприклад, лише вона беззастережно дозволяє хворобливому хлопчику бігати та займатися фізичною працею.
На папері усе це звучить дещо мелодраматично, але Чун майстерно грається з глядацькими очікуваннями, не дозволяючи стрічці перетворитися на передбачувану повчальну історію. В одній блискучій сцені відбувається те, без чого не міг обійтися жоден фільм про емігрантський досвід – одноліток ображає Девіда якоюсь необдуманою расистською реплікою. Але вже за хвилину хлопці знаходять спільну мову і просять Моніку відпустити сина на ночівлю до нового друга. Попри те, що візуально у фільмів немає нічого спільного, у такі моменти «Мінарі» нагадує роботу іншого дослідника расової напруги у США – «Роби, як треба» молодого Спайка Лі. Як і Лі, Чун дозволяє своїм героям розвиватися, помилятися та діяти поза чорно-білими чітко визначеними правилами, і цей гуманізм миттєво підкупає.
«Мінарі» – чарівна, надзвичайно щира стрічка, яка не страждає на надмірний драматизм навіть попри усю складність тематики. Насправді, їй і не потрібні жодні гіперболізації та нагнітання, адже вже на середині фільму родина Ї стає настільки зрозумілою та рідною, що навіть їхні найбільш буденні моменти та розмови здаються вартими уваги. Хтось із західних рецензентів писав, що секрет виваженості «Мінарі» в тому, що на момент написання сценарію Чун був старшим за своїх головних героїв, і тому оцінював вчинки власних батьків не з емоційним запалом підлітка, а вже як людина, що наробила власних помилок. І справді, перегляд фільму часом нагадує розмову з давнім другом, який вже достатньо мудрий, щоб знати щось про світ, але усе ще не намагається повчати свого слухача.
+ атмосфера
+ підхід до проблематики
+ акторська гра
+ операторська робота
+ саундтрек