Екскурсія Києвом з вогнепальною зброєю
Чи виникало у вас колись під час перегляду бойовиків бажання, щоб герої уточнили, що ці невизначені східноєвропейські бандити – точно росіяни, і аж ніяк не українці? Якщо так, то «Спадок брехні», спільне виробництво Великобританії та України, – саме для вас.
Синопсис фільму може викликати у вас відчуття дежавю: на зв’язок із колишнім співробітником МІ6 Мартіном Бакстером (Скотт Едкінс) виходить Саша Степаненко (Юлія Соболь) та пропонує завершити справу, яку він з її батьком розпочав 12 років тому. Але ось у чому відмінність від решти бойовиків, які ви бачили: Мартіну доводиться повернутися в Київ, з яким його пов’язує трагічне минуле.
Сюжет стрічки не пропонує нічого нового, але й не поступається стандартним формулам бойовиків: ультиматуми, шантаж, вимога дістати щось раніше, ніж закінчиться відведений час. Фільм прямо проситься з кіноекрану у вечірній ефір якогось «чоловічого» телеканалу. Цікаво, що попри це найцікавішими персонажами в ньому є жінки.
Ліза, донька головного героя у виконанні Онор Кніфсі – найбільш яскрава складова картини, і не тільки через руде волосся. Дівчинка ставить проти свого батька в боях ММА, коли той не слухає її порад, навчає свою полонительку, як робити ставки на бокс, і навіть прагне будь-що піти в школу. Так, це не героїня Портман з «Леона», але кожен момент легкості в цьому напрочуд серйозному фільмі – на вагу золота, і більшість цих моментів пов’язані саме з Лізою.
- Оригінальна назва
- Legacy of Lies
- Тривалість
- 100 хв
- Прем’єра
- 06 Серпня 2020
- Жанр
- Бойовик
- Режисер
- Адріан Бол
Найбільшою причиною не піти з фільму вже на середині сеансу є Київ.
На жаль, фільм не дає можливості проявити себе Юлії Соболь, яка майже завжди ділить екран із головним героєм. Стрічка не зацікавлена в створенні якоїсь цікавої динаміки між персонажами: Мартін продовжує непереконливо мовчки тужити, а Саша – нервуватися. Сам же Едкінс у головній ролі скоріше розчаровує. Британець відомий передусім завдяки ролі Юрія Бойка в серії низькобюджетних бойових фільмів Undisputed, де йому доводилося більше битися, ніж грати. На жаль, тут у нього менше можливостей проявити свої бійцівські якості.
Стрічка починається бадьоро: з перестрілки в закинутому автобусному парку на Дарниці, продовжується бійкою ММА. При цьому камері не доводиться стрибати, щоб маскувати невміння актора битися – Едкінс набагато впевненіше почувається на рингу, ніж у тихих сценах. Але десь посередині екшн видихається і поступається місцем шаблонному сюжету, де герої кудись їдуть, від когось тікають і постійно щось шукають. Можна припустити, що фільму елементарно не вистачило бюджету для того, щоб хоча б під кінець потішити глядача ще однією непоганою бійкою.
Тому найбільшою причиною не піти з фільму вже на середині сеансу є Київ. На відміну від «Чорнобиля» (де перехрестя Пушкінської та Богдана Хмельницького грає роль Москви, а бібліотека Вернадського – бібліотеки МДУ імені Ломоносова) чи майбутнього фільму Netflix (де Київ гратиме роль Парижа), події «Спадку брехні» справді відбуваються в українській столиці. Це дозволяє глядачам, знайомим з містом, не тільки побачити знайомі місця, але й відчути винахідливу географію постановників. Повірте, такого швидкого пересування між берегом Дніпра, аеропортом «Бориспіль» і центральним залізничним вокзалом ви ще не бачили. Так само незвично бачити бібліотеку Вернадського з її довгою картотекою та бюстами письменників у ролі банку.
При цьому фільм утримується від культурного заглиблення й використовує Київ суто як декорацію. Столиця тут трохи стерильна, вона складається з безликої масовки та загальних планів. Згадайте, як традиційно навідує інші країни Джеймс Бонд: він обов’язково потрапляє на карнавал в Бразилії, на «Діа де лос Муертос» у Мехіко, у казино в Монако. Так, це стереотипи, але вони створюють враження якоїсь іншої, самобутньої культури. Київ же тут – просто місто, набір локацій, у які по черзі потрапляє головний герой. Але навіть така мозаїчність – величезний крок уперед порівняно з безіменними складськими приміщеннями та сірими жилими масивами, які зазвичай виступають тлом східноєвропейських візитів героїв бойовиків.
Стрічка нібито намагається сказати наприкінці щось важливе, читаючи мораль прямо в камеру, але це тільки підкреслює внутрішні суперечності фільму. Це міцний бойовик категорії «Б», який чомусь вважає себе серйознішим, ніж є насправді. Можливо, причина в тому, що це дебютна робота Бола такого масштабу, і його амбіції більші, ніж знімати бойовики для телеекранів. Або в тому, що 20% картини оплатило Держкіно, і, можливо, хотіло бачити «серйозний» продукт. Але «Спадку брехні» бракує легкості, самоіронії та мужності визнати, що він не настільки важливий, як йому б хотілося.
+ постановка екшну
+ Київ у ролі Києва
— зайва серйозність
