Поза добром та злом
В далекому 1939 році, американський поет та нобелівський лауреат Т. С. Еліот написав для своїх онуків «Котознавство від Старого Опосума» – збірку милих віршів про поведінку та характер різних видів котів. Попри те, що ці поеми не дуже виходило органічно об’єднати у єдину історію, британський композитор Ендрю Ллойд Веббер адаптував їх у мюзикл. «Кішки» стали неочікуваним хітом – попри змішану реакцію американських критиків, шоу було одним з найбільш живучих на Бродвеї та кардинально змінило правила гри в музичному театрі. У першу чергу – змусило заговорити про мюзикли навіть тих людей, які раніше вважали якоюсь дуже ексцентричною та дивною формою розваг. Якщо до «Кішок» музичним театром передусім цікавились богемні глядачі, то на хіт Веббера почали ходити всі, хто міг – батьки з дітьми, американські пенсіонери та просто випадкові туристи, які хотіли весело провести час у Нью-Йорку.
При цьому, надзвичайно популярний мюзикл ніяк не намагались екранізувати – навіть тоді, коли він був на піку популярності. І не дивно – навіть найбільш критично настроєні театральні рецензенти хвалили Веббера за те, що він створив «метафоричний світ, який може існувати лише у музичному театрі». Тож «Кішки» довгий час не виходили за межі сцени – аж поки володар «Оскара» Том Гупер не вирішив спробувати свою удачу. Як ви напевне здогадались з трейлерів та відгуків західних критиків, краще було б залишити «Кішок» у спокою.
Гупер замінив костюми та яскравий макіяж бродвейської постановки на комп’ютерні ефекти (про них ми ще точно поговоримо!), залучився підтримкою серйозних зірок на кшталт Тейлор Свіфт, Джеймса Кордена та Дженніфер Гадсон. Він також вигадав для стрічки нову сюжетну лінію, яка мала б об’єднати музичні номери Веббера та створити цільний наратив. Так в нас з’явилась Вікторія (харизматична британська балерина Франческа Гейвард) – наївна та мила домашня кішка, яку однієї ночі залишають посеред холодних вулиць Лондону. На щастя, там вона знайомиться з дикою, але доволі дружелюбною зграєю тварин, які якраз мають провести важливу церемонію. Кожен з цих котів виконує музичний номер (доволі приставучий, Веббер знав, що робить), у якому розкриваються його особливості та таланти: героїня Ребел Вілсон, наприклад, тренує трупу мишей-танцівників, а персонаж Лорі Девідсона виконує магічні фокуси.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
CATS
ХРОНОМЕТРАЖ
110 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
26 ГРУДНЯ 2019
ЖАНР
МЮЗИКЛ
РЕЖИСЕР
ТОМ ГУПЕР
СЦЕНАРІЙ
ЛІ ГОЛЛ ТУМ ГУПЕР
В РОЛЯХ
ФРАНЧЕСКА ГЕЙВАРД
ІДРІС ЕЛЬБА
ТЕЙЛОР СВІФТ
ДЖЕЙСОН ДЕРУЛО
ДЖУДІ ДЕНЧ
ДЖЕЙМС КОРДЕН
ЄН МАКЕЛЛЕН
ДЖЕННІФЕР ГАДСОН
ПРОКАТЧИК
B&H FILM DISTRIBUTION
Театрали вже декілька десятиліть спокійно дивляться цю історію і не дивуються – значить, є якась причина, чому мюзикл працює на сцені, але викликає щирий жах у кіно.
Попри те, що постановник спробував розширити сюжет та додати нових протагоністів, в «Кішках» фактично немає драматургічного конфлікту. У мюзиклу Веббера доволі специфічна структура – це просто музичний конкурс талантів для котів, у якому переможець отримує шанс залишити своє земне життя та потрапити у Рай. Здається, переважна більшість рецензентів вже пожартували про те, що сценарій нагадує якусь сектантську фантазію про жертвоприношення, очищення душі та реінкарнацію. Не буду повторювати вже сказане, тим паче, що ці ідеї справді присутні в текстах Еліота, хоч там вони і викликають менший подив. Релігійні мотиви ще непогано поєднуються з поезією, але в фільмі з вусатою Ребел Вілсон вони виглядають дещо неочікувано.
Отже, коти змагаються за шанс потрапити у кращий світ та вихваляються своїми талантами, але ось на горизонті з’являється антагоніст – чаклун Макевіті (Ідріс Ельба). Щоб точно потрапити у рай, він викрадає своїх конкурентів за допомогою телепортації – зрештою, якщо всі коти зникнуть, то їх ватажок (Джуді Денч у масивній шубі, вочевидь зробленій з її ж власної шерсті) буде змушена обрати Макевіті. Знаю, це мабуть найгірший зловісний план в історії, але весь фільм настільки абсурдний та дивний, що магічні злочини пухнастого Ельби викликають чи не найменше запитань. Та й погодьтесь, було б аж надто просто висміяти сюжет фільму, який більшість критиків уже встигли назвати найгіршою стрічкою року (чи десятиліття – є і такі версії). Я переконана, що проблема «Кішок» точно не в їх дикому сценарії. З рештою, театрали вже декілька десятиліть спокійно дивляться цю історію і не дивуються – значить, є якась причина, чому мюзикл працює на сцені, але викликає щирий жах у кіно. Здається, вся проблема не в Еліоті чи Веббері, а в самому Гупері.
По-перше, «Кішки» історично вважаються одним з найскладніших «танцювальних» мюзиклів – від виконавців вимагається неабияка пластичність та техніка, а хореографія справді відтворює тваринні рухи (свого часу це вважалось ледь не авангардним рішенням!). Тож Том Гупер залучив до роботи над фільмом професіоналів своєї справи – славнозвісний дует Les Twins, постановника танців «Гамільтона», балерин та танцівників з британського Королівського балету. Але при цьому стрічка знята та змонтована так, що розібрати рухи персонажів неможливо – нам показують переважно крупні плани страхітливих людо-тварин. Повірте, пухнастий, блискучий та м’язистий торс Ідріса Ельби – останнє, що хтось хотів бачити. І це я кажу як людина, яка дуже, дуже любить Ідріса Ельбу.
По-друге, я вже казала, що «Кішок» завжди хвалили за те, що вони створювали чарівну атмосферу, яка б просто не працювала поза театром. Гуперу варто було б прислухатись до цих слів – на відміну від сценічної постановки, кіно передбачає певний реалізм, який тут точно не до місця. Коли глядач бачить акторів у костюмах котів, його уява поступово звикається з думкою, що це – метафоричні тварини, яких варто сприймати відповідно. Але коли нам показують антропоморфних волохатих створінь з людськими очима та дивним вертикальними хвостами, єдина природна реакція мозку – нестримна паніка та сміх. Особливо, коли ці надзвичайно дорогі комп’ютерні ефекти місцями не дороблені до кінця, і у деяких сценах на тіла танцюристів ніби не діє гравітація.
Як і протагоністи стрічки, «Кішки» – протиприродній гібрид, який намагається зліпити в одне те, що не мало б поєднуватись. Кіно та відсутність наративу, реалізм та музичний театр 1980-х, технічно довершена хореографія та непосидюча камера, трагічні пісні та залити сльозами котячі морди – деякі речі варто тримати окремо. І у той же час, сміливість Гупера викликає щось на кшталт здивованої поваги. «Кішки» навряд зробили наш світ кращим, але змусити Єна Маккелена лизати з блюдечка молоко – це якийсь радикальний авангард.
— музика
— хореографія, коли її видно
— режисура
— візальний стиль
— спецефекти
