Польоти та екологія: з чого складається світ Хаяо Міядзакі
За свою тривалу кар’єру Хаяо Міядзакі створив мало не власний стиль анімації: твори Міядзакі часто сприймаються окремо від іншого аніме. А якщо перераховувати режисерів, на яких вплинув японець, то забракне місця написати про його власну творчість. Тому просто зосередимося на тому, щоб визначити головні складові неповторного світу Міядзакі.
Поклик неба
Одержимість польотом і літальними апаратами помітна мало не в кожному фільмі Міядзакі: від «Навсікаї з долини вітрів» до «Вітер дужчає». І це не випадковість. Батько режисера мав власну фабрику з виробництва деталей для літаків, Miyazaki Airplane, тому маленький Хаяо з дитинства був оточений літаками і переніс це захоплення літальними апаратами у свою кар’єру.
Проте це не означає, що в кожному фільмі Міядзакі обов’язково є літак — фантазія режисера значно багатша за це. Звичні для нас літаки можна побачити хіба що в «Порко Россо» та «Вітер дужчає». У решті ж фільмів на чому тільки не літають персонажі. На мітлі в «Службі доставці Кікі», на ґлайдері та величезних авіакрейсерах у «Навсікаї з долині вітрів», на химерних літаках-метеликах у «Небесному замку Лапута», на драконі у «Віднесених привидами». І кожен політ — це не просто сидіння перед ілюмінатором. Це завжди вітер в обличчя, це завжди виклик стихії.
Міядзакі розповідав, що почав манґу про Навсікаю (фільм екранізує лише події першого тому з семи) зокрема й тому, що хотів намалювати багато різних літальних апаратів. Тому символічно, що і свою кар’єру він збирався завершити фільмом про людину, яка присвятила себе небу.
Зелений постапокаліпсис
Якщо попросити людину уявити собі постапокаліптичне майбутнє, часто першим образом, яким спаде на думку, буде пустеля, у якій на руїнах колишньої цивілізації виживають люди. Як, наприклад, у «Шаленому Максі» чи в «Книзі Ілая». Навіть у «Lego фільмі 2» Апокаліпсбург, витвір дитячої уяви, має саме такий вигляд. Але Міядзакі зовсім інакше уявляє собі світ, яким перестають керувати люди. Особливо добре це помітно в його перших фільмах, «Навсікая з долини вітрів» та «Небесний замок Лапута».
У обох фільмах світ без людей стає не піщаною пусткою, а рясними зеленими джунглями, де життя стає тільки більше. Воно може бути принципово новим, як величезні комахи Ому у світі Навсікаї, або ж звичайним: птахами та рибами, які заселяють воду й небо, звільнені від людей. І самого Міядзакі такий розвиток скоріше тішить, ніж засмучує. Він зізнається, що «з нетерпінням чекає того часу, коли Токіо опиниться під водою,… чисельність населення впаде й більше не буде ніяких хмарочосів».
Своєрідним екологічним маніфестом раннього Міядзакі стає один з останніх кадрів «Небесного замку Лапута», коли головні герої наважуються зруйнувати замок. І коли надбання високотехнологічної цивілізації знищено, виявляється, що без них замок не падає, а навпаки, тільки вище здіймається в небо.
Але ще одна примітна риса Міядзакі полягає в тому, що він не боїться змінюватися. Тому його подальші твори, хоч і повертаються до теми екології, але вже складніше ставляться до цієї проблеми. Наприклад, пані Ебоші у «Принцесі Мононоке» з одного боку знищує ліс, що викликає гнів богів, а з другого — дає роботу та щиро переймається життям знедолених людей, які її обожнюють. І хоча вона й вважається головним антагоністом мультфільму, нескладно уявити собі історію, у якій саме вона буде головною героїнею.
У «Поньо на кручі», навпаки, головним антагоністом є якраз чаклун, який ненавидить людей за те, що вони засмічують усе навколо, і мріє повернути час, коли планетою правив океан, наповнений життям. Важко не побачити в ньому самого Міядзакі, який мріє про те, щоб Токіо сховався під водою.
Обидва ці пізніші фільми відходять від екологічного радикалізму й намагаються знайти спосіб поєднати людину та природу, а не протиставити їх одне одному.
Здоровий фокус на жіночих персонажах
Головними героями чи антагоністами (а часто і тими, і іншими) фільмів Міядзакі є, як правило, дівчата чи жінки. Для режисера, якого його колеги називають феміністом (сам Міядзакі не вживає цього терміну), це свідомий вибір. На його думку, це додає зовсім іншої глибини вчинкам персонажа. В одному з рідкісних інтерв’ю Міядзакі пояснює це так: «Коли чоловік стріляє зі зброї, складається враження, що це його робота, і він не має іншого вибору. Коли ж це робить дівчина, це зовсім інші відчуття. … Історія дорослішання чоловіка завжди розповідає про те, як він долає свого суперника в бою або ж розв’язує свої проблеми бійкою. Але жінка дорослішає інакше — вона навчається співчувати, приймати іншого».
Іншими словами, японський режисер бачить у жіночих персонажах потенціал, який досі чомусь часто вислизає від західних режисерів і сценаристів. На екрані дівчина може битися так само видовищно, як і чоловік (до того ж, зазначає Міядзакі, дивитися на неї при цьому набагато приємніше), але при цьому її емоційні моменти виглядають набагато природніше. Створити з юнака хороброго воїна легко — люди тисячоліттями переказують такі історії. Створити з юнака поміркованого пацифіста, який оплакує жертв війни, набагато важче. На щастя, такі персонажі теж останнім часом з’являються в попкультурі: це Аанг з «Аватара: Останнього захисника», Езран з «Принца драконів», у такого персонажа виростає Фінн з «Часу пригод». З жіночим персонажем зробити це набагато простіше, і саме це використовує у своїй творчості Міядзакі.
Найбільш яскравим прикладом такого підходу є його Навсікая. Вона водночас і хоробрий лідер, готовий зі зброєю в руках захищати свій народ, і месія постапокаліптичного світу, який завдяки здатності співчувати та розуміти іншого змінює хід історії.
Жіночі персонажі — не рідкість в аніме. Проте часто, наскільки б могутніми вони не були, їм відводиться тільки роль eye candy, персонажа, на якого просто приємно дивитися. Як правило, це поєднано з відвертою об’єктифікацією та сексуалізацією героїні. Міядзакі називає себе противником культури отаку та взагалі сучасного аніме, з фансервісом, «панцушотами» (кадрами, на яких видно спіднє персонажів) та лолі. Водночас він визнає, що не міг би робити фільми, де головними героями були б дівчата з невиразною зовнішністю. Суперечливість цих позицій не приховується і від самого режисера:
«Це важко. З одного боку, якщо ми хочемо створити позитивного персонажа, ми не маємо іншого виходу, окрім як зробити його якомога симпатичнішим. Проте зараз дуже багато людей безсоромно зображують героїнь так, ніби просто хочуть мати їх як своїх домашніх тваринок, і ситуація стає дедалі гіршою».
Звісно, заборонити фанатам малювати персонажів так, як вони хочуть, неможливо (в Японії існує ціла культура переважно порнографічних фанфіків під назвою «доджінші»), але студія Ґіблі та сам Міядзакі доволі міцно тримаються за свою інтелектуальну власність і дуже ретельно контролюють все, що пов’язане з персонажами режисера. Є відома історія, що Гарві Вайнштейн намагався вирізати певні сцени з «Віднесених привидами». У відповідь на це він отримав поштою катану з прикріпленою запискою «Нічого не вирізати».
Проте жіночі персонажі Міядзакі суперечать не лише традиційному зображенню жіночих персонажів у творах для хлопців (шьонен), але й у творах для дівчат (шьоджо). Режисер розповідав, що перед тим, як писати сценарій для «Віднесених привидами», почитав популярні манґи для дівчат і залишився незадоволеним. На його думку, вони були занадто зосереджені на першому коханні та любовних стосунках персонажів. Йому ж хотілося розповісти історію дорослішання, про той період, коли маленька дівчинка перетворюється на молоду дівчину. Тому його Чіхіро схожа не стільки на типових героїнь японської літератури, скільки на знайомішу західним глядачам Алісу з творів Льюїса Керрола. І це — не випадковість.
Звертання до західних творів
Однією з численних причин успіху Міядзакі не лише в Японії, але й на міжнародній арені, є те, що у своїх творах він часто звертається до іноземної літератури, широко відомої за межами його рідної країни. Він і сам не заперечує вплив Керрола на «Віднесених привидами», стверджуючи, що це — один з улюблених його авторів, вплив якого можна помітити і в інших творах режисера.
Деякі з його фільмів є прямими адаптаціями, інші ж просто запозичують знайомі образи. «Ходячий замок Хаула» — це екранізація однойменного роману Даяни Вінн Джонс; «Поньо на кручі» — вільна інтерпретація «Русалоньки» Ганса Крістіана Андерсена. Назва замку з «Небесного замку Лапута» запозичена з «Мандрів Гуллівера» Джонатана Свіфта, назва фільму «Здіймається вітер» узята з вірша «Цвинтар біля моря» французького поета Поля Валері, а Котобус з «Мого сусіда Тоторо» натхнений Чеширським котом Льюїса Керрола.
На відміну від багатьох своїх колег, Міядзакі ніколи не робив мультфільми саме для японських дітей, він робив і продовжує робити мультфільми для дітей з будь-якої країни. Можливо, саме тому вони розмовляють з глядачами універсальною мовою. Щоб оцінити та отримати задоволення від творів Міядзакі, не потрібні додаткові пояснення на кшталт «це частина японської культури» чи «тут так заведено». Це зрозумілий усім текст, написаний при цьому неповторним авторським почерком. Мабуть, саме тому у світі, де франшизи поступово згладжують відмінності між різними режисерами, Міядзакі залишається одним з нечисленних митців, які можуть не зважати на моду чи віяння й залишатися вірними собі. Створювати культуру, а не підкорятися їй.
