Коротко про ігри: «Відьмак 3: Дикий гін»
Журналіст та дослідник Джон Сібрук колись написав захоплюючу книгу, в якій описав феномен так званої «nobrow culture» – сучасної культури, в якій елементи «високого» та «низького мистецтва» настільки змішались, що класовий поділ вже не грає жодної ролі. Знаю, далеко не всі погодяться з таким підходом – багатьом хочеться переконувати себе в тому, що є якийсь об’єктивний «хороший смак», що є «справжнє мистецтво» та сумнівний «маскульт», любити який можна лише у якості guilty pleasure. Але про який чіткий поділ можна говорити, якщо поважне авторське кіно запозичує ходи «дешевих» жанрів, а «висока» мода захоплено надихається шаблонним одягом туристів, чи уніформою працівників McDonald’s?
Підозрюю, що ви зараз хитаєте головою та втомлено питаєте у монітора «ну добре, але яким чином усе це стосується “Відьмака”?». Напряму – фентезійні оповіді і відеоігри загалом досі часто асоціюються з дешевими, несерйозними чи «дитячими» розвагами. У «Відьмака» за такими правилами виходить ціле бінго – це відеоігри, засновані на серії фентезійних романів. І я готова до свого останнього подиху наполягати на тому, що давно не бачила більш емоційного сюжету, детальніше продуманої атмосфери та краще прописаних протагоністів, ніж у «Дикому гоні».
Уявіть безкрайні, трохи пожовклі поля, розбиті поодинокими стежинками. Ось біля обрію видніється крихітне село, яке вочевидь ще нещодавно було мальовничим та заможним, але сильно постраждало від війни. За ним – підсохла річка, оточена сосновим бором (ви вже відчуваєте цей запах вологого мулу та нагрітої сонцем смоли?), а трохи далі – тремтливий березовий гай, який плавно переходить у похмурий темний ліс. Десь пробігає стадо оленів, а за ними – декілька вовків чи здичавілих собак. Звідкілясь долітає крик – на якогось селянина на болотах напав кровожерливий утопець, а може і болотна баба. Це лише крихітна частина неймовірно живого, динамічного світу «Відьмака», і вам доведеться не лише досліджувати його, але й активно впливати на його розвиток.
Часом ви будете довго думати, перш ніж втручатися у життя місцевих мешканців – навіть дрібні другорядні квести регулярно перетворюються на моральні дилеми з непередбачуваними наслідками. А іноді не відразу помітите, що якось вплинули на цей світ – наприклад, кожен вбитий вовк трохи змінює екосистему гри, спрощуючи життя для оленів та збільшуючи їх кількість. Геральт, похмурий та перманентно саркастичний протагоніст гри, до останнього намагається залишатися осторонь людських конфліктів – його цікавлять лише пошуки невловимої Цирі. Дівчина колись стала відьмаку чимось на кшталт прийомної доньки, а тепер на неї полює зловісний Дикий гін – банда напівміфічних воїнів, яка подорожує між простором та часом, знищуючі цілі світи. Та як воно зазвичай і буває, рано чи пізно протагоніст опиняється втягнутим у складне хитросплетіння подій – шукаючи Цирі, Геральт зіштовхується з релігійними фанатиками та шпигунами, рятує жертв тираннічних правителів та вирішує долі цілих королівств.
Сказати, що гра масштабна – взагалі ніяк не передати весь її розмах. Якщо враховувати два доповнення (до речі, пропустити їх було б жахливою помилкою!), то ви цілком можете просидіти перед екраном більше 200 годин. Але не лякайтесь – тут мова не про монотонні одноманітні завдання, і не про абсурдно довгі спроби подолати якогось невиправдано складного боса. Кожна локація, кожне завдання радує чимось новим. Часом вам доведеться захищати від ведмедів козу на ім’я Княжна (пробачте, але російськомовна озвучка справді дуже хороша!), часом – проводити повноцінні детективні розслідування та шукати маніяка у залитому дощем середньовічному місті, змагатися на кінних перегонах, чи навіть сваритися з банківськими працівниками. З часом навіть приходить розуміння того, що неймовірний розмах карти – не банальна спроба розробників довести, що вони можуть зробити майже безкрайній відкритий світ. Масштаб тут грає важливу нарративну роль – саме так гравець може оцінити те, як війна впливає на цілі землі, і якою ціною прості люди змушені виживати.
Знаю, сценаристів та розробників CD Projekt Red часом звинувачують у сексизмі, гомофобії та недостатній увазі до питань інклюзивності, але мені «Дикий гін» здався блискучою історією про шкоду ксенофобії та страху. Не ідеальною, але сміливою та ефектною. Так, можна зачепитися за те, що жіночі персонажі часто одягнути максимально відверто, навіть у ситуаціях, де це геть не виправдано (Б’янка, я про твоє декольте!), але мені набагато важливіше те, що тут вистачає сильних, сміливих та талановитих героїнь, які рвуть усі шаблони. Взяти хоча б Єнніфер – як можна не захоплюватись жінкою, якій щиро начхати на те, подобається вона людям навколо, чи ні? Часом до певних сюжетних ліній є питання, але викликає повагу вже сам факт того, що сценаристи гри відкрито піднімають питання домашнього насильства, дискримінації, стосунків між батьками та дітьми. Тут немає простих рішень і однозначних пояснень, і це чудово відображає реальне життя, в якому морально сірих зон набагато більше за однозначне добро чи зло.
