Мертві папуги, лісоруби та інквізиція: короткий гід по шаленому світу коміків «Монті Пайтон»
Чи не найкращим доказом унікальності стилю цих англійців може слугувати слово Pythonesque, занесене до оксфордського словнику. Воно позначає унікальний напрям абсурдистського гумору, який придумали коміки з трупи «Монті Пайтон». Пізніше беззаперечний вплив цього напрямку визнають автори Saturday Night Live, «Містера Біна», «Шоу Фрая та Лорі», «Південного парку» і «Сімпсонів», а музиканти з The Beatles і Pink Floyd допомагатимуть пайтонам збирати гроші на повнометражне кіно. Пропонуємо короткий екскурс-путівник по світу легендарних британських коміків.
Group shot of the Monty Python crew in 1969, Back row: Graham Chapman, Eric Idle, Terry Gilliam; Front row: Terry Jones, John Cleese, Michael Palin
Фото: BBC
До Пайтонів
Абсурдистські жарти, соціальна сатира і дика анімація — перший випуск шоу «Літаючий цирк Монті Пайтона» на BBC у жовтні 1969 англійці сприйняли із суперечливою зацікавленістю — на центральному телебаченні такого, здається, ще не показували.
Але перші приклади пайтонівського гумору з’явилися ще до того, як легендарна шістка зібралася разом. Почнемо з того, що «Монті Пайтон» — це доволі classy коміки. Окрім американця Террі Гілліама, решта — випускники найпрестижніших коледжів Британії. Джон Кліз, Грем Чепмен і Ерік Айдл вперше взялися за комедію в студентському театрі Footlights при Кембриджі — легендарне місце, де ще студентами грали Дуглас Адамс, Стівен Фрай, Г’ю Лорі, Міріам Маргуліс, Джон Олівер, Емма Томпсон, Річард Айоаде і Олівія Колмен.
Майкл Пейлін і Террі Джонс в свою чергу були оксфордськими випускниками. Перш ніж BBC взяли Пайтонів під своє крило, не підозрюючи на що підписались, усі п’ятеро встигли в різних комбінаціях написати й зіграти у восьми різних комедійних телепрограмах. Серед найвідоміших, певно, шоу Девіда Фроста «The Frost Report» (автора знаменитого інтерв’ю з Річардом Ніксоном, під час якого той визнав свою провину за «Вотергейт») або «Do Not Adjust Your Set», яка йшла на каналі ITV, конкуренті BBC, з 1967 до 1969 року.
Навіть не натяки, а прямі зв’язки з «Монті Пайтоном» — це мок’юментарі-передача скетчів «How to Irritate People», яку в 1969 році випустили Кліз і Чепмен. Пізніше дещо видозмінені скетчі звідти підуть в «Літаючий цирк» і навіть стануть легендарними (як «Мертвий папуга», наприклад).
Стилістика «Монті Пайтон» — постмодерністська і знущальна. У ній важливий контекст.
Літаючий цирк
Коли чуєте назву «Монті Пайтон», будьте впевнені, говорять перш за все про «Літаючий цирк» — комедійне шоу, що має лише чотири сезони (45 серій по 25-30 хвилин кожна) і статус культового. Пайтони зруйнували межі дозволеного в екранному гуморі і навчили нас новим способам жартувати. Вони нехтували логікою сюжету і відмовлялися від фінальних панчлайнів (або знущально попереджали про них заздалегідь).
У перших випусках «Літаючого цирку» сміялися над Моцартом і Пікассо; судили графа Рішельє і читали лекції про овець; знущалися над німецькими нацистами та лордами британського уряду. Колажна анімація Террі Гілліама служила сполучною ланкою між скетчами і сама по собі працювала як жарт. Зокрема, фрагмент з картини «Тріумф Венери» Аньоло Бронзін, а саме ступня амура, з’являється в анімаційній заставці, придавлюючи логотип трупи, і вважається неофіційним символом «Монті Пайтон» (вінок у вигляді цієї ступні Кліз, Джонс, Пейлін та Айдл послали на похорон Грема Чепмена).
Цінність «Літаючого цирку» криється у сміливості його авторів, які постійно намагалися вийти за рамки правил гри. «Подивившись «Монті Пайтон», люди весь залишок вечора не могли сприймати світ серйозно, і це, на мою думку, чудове відчуття, до того ж цілком виправдане. Хтось мені одного разу сказав, що не міг після «Пайтона» дивитися новини — усе здавалося безглуздим», — розповідав якось в інтерв’ю Джон Кліз.
Стилістика «Монті Пайтон» — постмодерністська і знущальна. У ній важливий контекст. П’ятірка безжалісному висміювала класову систему, псевдоінтелектуалів, невігластво англійців. Старенькій Європі теж дісталося — зараз жарти над французами та німцями навіть здалися б стереотипними та расистськими. Пайтони не боялися знущатися навіть над BBC, де виходило їхнє скетч-шоу. Наприклад, у четвертому сезоні глядачеві під виглядом реклами власної продукції BBC пропонують книгу «Золотий вік повітроплавання», приурочену до виходу однойменної серії телепередач, — в обмін на гроші або п’ять місяців в’язниці.
Шоу регулярно ламало четверту стіни — герої постійно зверталися до глядача й переривали скетчі (у більшості випадків це було зумовлено тим, що автори просто не знали, чим закінчити сценку). Від звичної телекомедійной структури одразу відмовились — монті-пайтоновські скетчі скочувалися в повний абсурд, перетікали в наступну замальовку або психоделічну анімацію Гілліама. Усе це буде багаторазово скопійовано коміками у майбутньому. Пайтони регулярно використовували так званий «холодний зачин» (cold open), який якраз почав практикуватись на телебаченні в кінці 60-х. Cold open не передбачає вступних титрів — шоу починається одразу з сюжетної частини, а заставку вмонтовували трохи пізніше. У «Монті Пайтон» «холодний зачин» може розтягнутися на пів серії, ви навіть встигнете забути про канонічний музичний вступ (до слова, це американський марш композитора Джона Філіпа Сузи під назвою The Liberty Bell), а завершальні титри, в той же час, можуть піти відразу після заставки, остаточно збиваючи з пантелику глядача.
Цензура
Шістка коміків, можливо, і дозволяла собі все на світі, але це не означає, що BBC пропускали в ефір абсолютно кожен скетч — зрештою, йдеться про кінець 60-х в Англії. Приміром, канал повністю вирізав скетч, в якому консерватори та лейбористи розучують балетні па. В одній зі сценок третього сезону герой Чепмена перераховує свої хобі: «strangling animals, golf and masturbating» — останнє слово канал просто обрізав. Так само зникла сценка обігрування творів Шекспіра, під назвою Gay Boys in Bondage (не складно зрозуміти чому).
На всі цензурування Пайтони реагували відповідно — висміювали заборони як могли. Зокрема, грізне теленачальство і обурена аудиторія стали частиною всесвіту «Літаючого цирку». Так усе частіше в шоу почали з’являтися фрази нібито сказані теледиктором: «Бі-бі-сі приносить вибачення за останній епізод «Літаючого цирку». Він був огидний і зовсім неприпустимий». Пайтони цитували фальшиві скарги на своє шоу і ввели додаткових персонажів: військових, лікарів і поліцейських, які часом заходять в кадр і вимагають припинити скетч. Іноді акторів сценки взагалі затоптували обурені глядачі — чим не панчлайн?
Культові персонажі
По правді, не кожен скетч «Монті Пайтон» — підручник з комедійного мистецтва. Втім, деякі замальовки стали легендарними зокрема завдяки персонажам, які потім кочували у наступні епізоди і часом використовувались як перебивки. Згадаємо лише кількох найвідоміших:
Чоловік It’s (Майкл Пейлін) — бородатий волоцюга у лахмітті, який пробирається через перешкоди щоб підбігти до камери і сказати «це» (It’s). Тут-таки його перебивала вступна музична тема до шоу.
Полковник (Грем Чепмен) — строгий військовий з вусами і у формі. Вривається в сцену і вимагає «припинити ці дурниці» (наприклад, у кінці знаменитого скетчу про мертву папугу).
Ведучий (Джон Кліз) — теледиктор у костюмі, на якого переключається камера, щоб він сказав у мікрофон єдину фразу — «А зараз щось абсолютно інше» (And now for something completely different). Зазвичай диктор знаходиться у непередбачуваних місцях — сидить за столом посеред лісу, прив’язаний до вертеля на вогнищі, лежить на столі в білизні.
Лицар з куркою (Террі Гілліам) — ремарка про те, що Террі Гілліам практично не з’являвся в шоу, а якщо й був, то в епізодичній ролі без реплік, стала міцним жартом, що жив у кулуарах Пайтонів ще дуже довго. Але один образ був закріплений саме за Гілліамом завжди — лицар в обладунках, який заходив в кадр і бив героя резиновою куркою по обличчю, знову ж таки, аби припинити цей абсурдний скетч.
Містер Гамбі (Майкл Пейлін) — «людина з народу», недалекий провінціал з явними ознаками психічного відхилення, завжди в гумових чоботях і підтяжках, з носовою хустинкою на голові. По суті, Гамбі грали всі Пайтони, але канонічно цей образ належить саме Пейліну.
Голий органіст (Террі Джонс) — персонаж який або відкривав випуск, або з’являвся як перебивка між скетчами, був абсолютно голий, сидів до глядачів спиною, підморгуючи в кадр. З’являвся за органом, ясна річ, у непередбачуваних місцях, наприклад, на лісовій галявині.
Must-see скетчі
«Міністерство дурної ходи»
В цьому скетчі Кліз зображує голову Міністерства дурної ходи і рухається максимально хаотично. Збірний образ нікчемного чиновника миттєво став національним символом безглуздих витрат уряду, після чого неодноразово потрапляв у фільми, комп’ютерні ігри та на обкладинку The New Yorker.
«Мертвий папуга»
Цей скетч існував ще за часів програми «How to Irritate People», але тоді герой Кліза намагався повернути зламане авто. У канонічній сценці Чепмен придумав замінити товар на істоту, яка мала б бути живою, але в результаті навіть не ворушиться, що підкреслює абсурдність наданих послуг. Пізніше фразу зі скетчу «this is an ex-parrot» процитує у власній промові Маргарет Тетчер.
«Іспанська інквізиція»
Яку ніхто не чекає! Скетч буквально висміює недолугість послідовників церкви — кардиналів, які з’являються у найнепередбачуваніший момент, оголошують вирок та піддають тортурам за «невірність Папі». Фраза «NOBODY Expects the Spanish Inquisition!» стала легендарною навіть за межами шоу.
«Тиць-тиць»
Один з небагатьох скетчів пайтонів з чітким панчлайном у кінці. Герой Еріка Айдла сідає до незнайомця в пабі (Террі Джонс) і намагається поставити купу неоднозначних запитань, натякаючи на їхній сороміцький характер. До слова, це один з найулюбленіших скетчів Джорджа Харрісона з The Beatles.
«Спам»
Скетч, який подарував нам нове значення слова «спам» — тобто сміття. Дія розгортається в кафе, де єдина іжа, яку можуть замовити відвідувачі (Ерік Айдл і Грем Чепмен) — це м’ясна консерва «Spam». Надмірна кількість спаму — це посилання на всюдисущість його та інших імпортних м’ясних продуктів у Великобританії після Другої світової війни.
«Пісня лісоруба»
Найвідоміший музичний номер з «Літаючого цирку», який згодом перекочував на всі живі концерти Пайтонів. Головний герой — лісоруб-трансвестит (Майкл Пейлін), якому підспівує канадська поліція. Про свої уподобання перевдягатися в жінку лісоруб співає, мужньо обіймаючи дівчину, яка сильно дивується тексту пісні. Існує версія німецькою, знята спеціально для німецького телебачення.
«Філософський футбол»
Найінтелектуальніший скетч Пайтонів, де на футбольному полі сходяться команди грецьких та німецьких філософів. «Ніцше отримує жовту картку за твердження, що суддя, Конфуцій, позбавлений свободи волі. Геґель заперечує гол, забитий Сократом, заявляючи, що реальність апріорі є лише доповненням до ненатуралістічної етики, а Маркс заявляє, що був офсайд» — тут більше нічого додати.
Перехід у кіно
Четвертий сезон «Літаючого цирку» виходив в 1970-му вже без Джона Кліза, який вирішив покинути трупу, щоб мати час займатися іншими проєктами. Проте вже через рік вдалося реалізувати давню ідею перейти в художнє кіно, де було більше фінансових можливостей і менше телевізійної цензури. Звісно, Кліз повернувся. Розповімо коротко про кожен з художніх фільмів Пайтонів.
«А тепер дещо зовсім інше» (1971)
Реж. Єн Макнатон
Вважається першою картиною «Монті Пайтон», але по суті є кіно-версією скетчів з перших двох сезонів «Літаючого цирку». Знімався фільм передусім для американської аудиторії, яка не дивилась BBC. Якість зйомки, звісно, краще у порівнянні з шоу, і це все ще круті скетчі, але нічого нового у доробок Пайтонів цей фільм не приніс і навіть провалився в американському прокаті.
«Монті Пайтон і священний Грааль» (1975)
Реж. Террі Джонс та Террі Гілліам
А ось і перший справді культовий фільм британської трупи — багато хто познайомився з комедією пайтонів саме з цієї картини, а вже потім відкрив для себе ТВ-шоу. Сценарій шістка писала разом, тому скетчевість сюжету відчувається одразу. Центральним персонажем виступає король Артур (Чепмен), але історія розгалужується на окремі байки про лицарів Ланселота, Галахада, Бедевера та Робіна. Зйомки постійно були на межі зриву або через брак коштів, або через Чепмена, який якраз тоді страждав на алкоголізм. До того ж Джонс та Гілліам постійно сварились, ділячи режисерське крісло. Тим не менш, «Священний грааль» досі посідає перші позиції у списках найкращих комедій в історії кінематографу.
«Життя Браяна по Монті Пайтону» (1979)
Реж. Террі Джонс
Фільм спершу виник як жарт Еріка Айдла — журналісти надто часто питали трупу про наступне кіно після виходу «Священного грааля». Айдл почав відповідати «Ісус Христос — потяг до слави». Згодом коміки справді замислилися над сатирою на епоху Нового заповіту. Щоправда, домовилися над постаттю Ісуса не глузувати. Таким чином вийшла історія про бідолаху Браяна, якого плутають з сином божим, адже той народився у ту саму ніч що Ісус. Пайтони глузують над сліпими релігійними послідовниками і тим, як кожен по-своєму інтерпретує святе письмо.
Окремо варто згадати абсолютно канонічну пісню «Always Look on the Bright Side of Life» яку на хресті співає Ерік Айдл. На зйомку фільму свої власні кошти виділив Джордж Харрісон — у фільмі навіть є камео бітла. Звісно, картина викликала небувалий скандал і багато років не допускалася в прокат кількох міст Великобританії, Ірландії та Норвегії.
«Сенс життя по Монті Пайтону» (1983)
Реж. Террі Джонс та Террі Гілліам
У своєму останньому фільмі пайтони повернулися до звичного формату скетчів. Це, певно що, найбільш похмурий і «тілесний» матеріал «Монті Пайтон» з брутальними сценами і пісенними номерами на кшталт «Всяка сперма священна» («Every Sperm is Sacred»). Тим не менш, фільм отримав спеціальний гран-прі журі в Каннах і до того ж є найдорожчою картиною Пайтонів з бюджетом у 9 млн. доларів. Картина розбита на розділи, кожна з яких описує певний етап в людському житті: народження, навчання, служба в армії і війна, зрілий вік, смерть і загробне життя. Як пізніше казали коміки, у цьому кіно, де чорного гумору більше, ніж зазвичай, Пайтони хотіли образити абсолютно всіх.
