Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Культ кіно: рецензія на «Небо над Берліном»

Симфонія думок

Здається, що він зробив коло навкруги земної кулі перш ніж повернутися в Берлін — до 1987 року Вім Вендерс встиг попрацювати в Штатах, Португалії та Японії, знявши кілька роудмуві. В 1984 він тріумфально взяв «Золоту пальмову гілку» за «Париж, Техас» і ось прийшов час повертатися в Німеччину, прийшов час заговорити мовою імпресіоністів. «Небо над Берліном», певно що, — найзнаковіша картина митця, кіно в якому він відчутно позбувається західного впливу, поринає з головою у європейську традицію, де ключове місце віддане візуальним алегоріям, символізму, потоку свідомості, а головне — поезії.

Даміель (Бруно Ганц) і Кассіель (Отто Зандер) два ангели, що мешкають в Берліні. Вони здатні опинитися у будь-якому місці, від міської бібліотеки та поїзду метрополітену до квартир берлінців чи верхівок статуй. Даміель та Кассіель непіддатливі часу, вони наділені даром чути думки людей, все що їм лишається спостерігати за життєвими циклами смертних і ділитися один з одним цими спостереженнями. Однак Даміель, закохавшись в прекрасну повітряну гімнастку Маріон (Солвейг Доммартін), наважується на рішучий крок віддати свої крила і стати людиною.

Не заглиблюючись в ідею фільму Вендерса, може здатися, що перед нами та сама love story, історія жертовності заради великого почуття. Однак повірте «Небо над Берліном» виходить далеко за межі сюжету про таке неможливе і таке бажане кохання. Перш усього це зафіксована у часі та просторі мить посвята тривожному Берліну, заколисаному симфонією людських думок, що звучать тут неначе музичний супровід. 

ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
DER HIMMEL UBER BERLIN
ХРОНОМЕТРАЖ
127 ХВ
ЖАНР
ДРАМА
РЕЖИСЕР
ВІМ ВЕНДЕРС
СЦЕНАРІЙ
ВІМ ВЕНДЕРС ПЕТЕР ХАНДКЕ
В РОЛЯХ
БРУНО ГАНЦ
Солвейг Домартін
Отто Зандер
Курт Буа
Пітер Фальк


Зрештою, «Небо над Берліном» — в рівній мірі посвята не лише Берліну та красі людського життя, а й самому кінематографу.

Подібно «Людині з кіноапаратом» або «Берліну, симфонії великого міста», Вендерс зняв кінопортрет мегаполісу. Ось Даміель сповнений печалі дивиться на перехожих, сидячи на  колоні Перемоги в Тиргартені, а ось камера пливе по Штабі берлінській державній бібліотеці, в якій так полюбляють проводити свій час всі ці безмовні небесні створіння.  Однак головна метфара фільму Стіна, як безкінчений бар’єр, що розрізає місто десь так само, як у «Небі над Берліном» болісно розділений світ янголів та світ людей. Головні герої бачать його у чорно-білій гаммі, тоді як лише остання третина фільму показана з перспективі смертного, а отже вибухає від різноманіття кольорів. Відтак дві частини Берліна Вендерса різняться за ритмом життя, побутом, одягом і навіть пам’яттю народу (в одній зі сцен Кассіель бачить крізь автомобільне вікно Берлін 1945-го).

Вендерс приголомшливо розширює відомий прийом «потоку свідомості» до масштабів цілого міста, чиє світовідчуття розколоте і обтяжене болючими спогадами. Це хранилище людських думок про буденне (нарікання бабці на малу пенсію) та вічне (роздуми самогубці перед тим як стрибнути з даху). А ще це гармонійне вплетення поезії, яку тут для Вендерса написав відомий австрійський письменник Петер Гандке, надихнувшись віршами Райнера Марії Рільке, а саме його циклом «Дуїнські елегії» з образами ангела, людини і ляльки.

Мотив дуальності за Вендерсом підхоплює і оператор фільму Анрі Алекан культовий митець, який, до прикладу знімав ще для Жана Кокто «Красуню і чудовисько» в 1946 році. Так обидві картини ріднить прозоре мерехтливе світло в деяких кадрах фільму існує думка, що для такого ефекту він використовував шовкову панчоху як фільтр на об’єктив. З подачі Алекана чорно-білий Берлін медитативний, раціональний, та прекрасний. В цій частині фільму його камера повністю ототожнюється з ангелами і стає суб’єктивною. Глядач спостерігає за життям міста зі швидкістю Даміеля та Кассіеля, проходить разом з ними через стіну і бачить світ їхніми очима. У кольоровій частині оператор неначе спускається на землю, знімаючи тепер на рівні очей в земному житті більше руху, еклектики та монтажних склейок.

Не важко помітити, що в «Небі над Берліном» Вендерс зізнається у коханні людству, адже Даміель не просто обирає дівчину він обирає хаотичність та швидкоплинність смертного життя. Неначе дитина, він перераховує кольори навколо, щойно потрапивши у світ людей. Його власна кров забавляє герой так само, як графіті на берлінській стіні, а кітчева куртка, придбана в обмін на янгольські обладунки, уособлення того, що йому було не доступне тисячоліттями.

Тут Вендерс не просто спускається з небес на землю режиссер веде нас безпосередньо у берлінський андерграунд, показуючи клубні рок-концерти, що виглядають вражаюче як у монохромі, так і в кольорі. Глядач неначе зливається із зануреним у музичний транс натовпом форма комунікації, яку наші ангели не здатні осягнути. Зате її сповідують сценічні «пастори» Нік Кейв та лідер гурту Crime and the City Solution Саймон Бонні.

Зрештою, «Небо над Берліном» в рівній мірі посвята не лише Берліну та красі людського життя, а й самому кінематографу. Не драма Пітер Фальк тут грає, власне, Пітера Фалька. Виявляється, колись актор був ангелом, а тепер знаходиться десь на межі відчуває присутність небесних створінь так само, як смак кави та цигарок. Здається, ніби для Вендерса кінематографісти ті саме ангели, що колись відмовилися від крил. Певно саме тому свою картину у фіналі він присвячує «трьом ангелам» Ясудзіро Одзу, Франсуа Трюффо та Андрію Тарковському.

Review overview

Summary