Термінатор проти Орди
Є фільми, які вже з перших трейлерів виглядають багатообіцяюче – «Кролик Джоджо» Тайки Вайтіті, нова стрічка Гая Річі чи умовний «Одного разу в Голлівуді». Їх протилежність – історії, які здаються жахливими ще до того, як ти їх подивишся: «Темний фенікс», «Загадкове вбивство» Адама Сендлера чи «Професор» з Джонні Деппом. А є набагато цікавіша категорія – фільми, від яких можна чекати чого-завгодно. Наприклад, «Коти», які психологічно травмували мільйони глядачів лише одним тизером. Чи «Захар Беркут», в описі якого поєднуються слова, які до цього ніколи не знаходились поруч: «українська епічна історична драма з саундтреком від Океану Ельзи», «Роберт Патрік у ролі Захара Беркута», «актор з третього “Хостелу” адаптував сценарій Івана Франка».
Як ви мабуть здогадались, в офіційних описах фільму остання деталь не уточнюється, але це правда – сценарист та актор Річ Ронат до «Захара Беркута» славився переважно епізодичними ролями у фільмах категорії «Б». Отже, можете уявити, з яким острахом я йшла на показ цієї дивовижної суміші українських амбіцій та американського опортунізму. До речі, цікава деталь: якщо вітчизняні джерела описують стрічку як небачений епос, то західні медіа ставляться до неї значно простіше та називають ко-продакшн «невеликим інді-фільмом».
Почну відразу з хороших новин. «Захар Беркут» вийшов красивим, неочікувано атмосферним та з не найгіршими бойовими сценами. Якщо ви давно мріяли про хоч щось схоже на «Володаря перснів», «Гру престолів» чи «Відьмака», але в українському сеттінгу, то можете далі не читати – на рівні естетики робота Ахтема Сеітаблаєва більш-менш відповідає усім цим вимогам. Так, історики напевне будуть кривитись від різнокольорових хіпстерських костюмів протагоністів (виглядає це так, ніби в Тухлі працює принаймні три текстильні фабрики), але такого стильного українського середньовіччя ви ще не бачили. Так, нам показують три ідентичні проїзди камери над Карпатами, але яка різниця – це драматичній політ над Україною, ще й під епічну музику! Ну добре, і музика часом явно запозичена з того самого третього «Відьмака». Заради красивої історії про Русь я готова пробачити навіть це.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
ЗАХАР БЕРКУТ
ХРОНОМЕТРАЖ
120 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
10 ЖОВТНЯ 2019
ЖАНР
ІСТОРИЧНА ДРАМА
РЕЖИСЕР
АХТЕМ СЕХТАБЛАЄВ
СЦЕНАРІЙ
РІЧ РОНАТ
В РОЛЯХ
РОБЕРТ ПАТРІК
ТОММІ ФЛЕНЕГЕН
Потішив Томмі Фленаган у ролі Тугара Вовка – так, саме завдяки актору з «Синів анархії» в українському кіно з'явився по-справжньому кемповий антагоніст.
Більш серйозні проблеми починаються, коли ми детальніше придивляємось до сценарію. Якщо ви добре пам’ятаєте шкільний курс з української літератури, то напевне й так знаєте сюжет. У 1241 році Монгольська орда стрімко захоплює землі та просувається до Карпат. Їм на заваді стають мешканці села Тухля, яке очолює мудрий старійшина та знахар Захар Беркут (так, Роберт Патрік, повторю це ще раз). Паралельно з цим син Захара Максим (Алекс Макніколл) закохується у Мирославу (Поппі Дрейтон), доньку зверхнього боярина, якому князь подарував місцеві землі. І вже тут відразу починаються проблеми – навіть якщо ви у школі справді уважно читали Франка і щось пам’ятаєте з повісті, то зрозуміти суть фільму непросто. Десь третину хронометражу займає справді красива, але заплутана експозиція, в якій нас знайомлять з десятком різних персонажів, частина з яких належить до ворогуючих таборів.
Можливо, невиразність сценарію виникла через те, що історію знімали англійською, уникаючи якихось складних локальних формулювань чи назв, а потім дублювали українською. Ця теорія принаймні посянює, чому усі репліки героїв звучать нестерпно абстрактно. «Твоя мати була схожа на мою мати», – серйозно промовляє Мирослава в одній з драматичних сцен фільму. І зупиняється на цьому. «”Гаразд” означає “так”?», – по-філософськи питає герой Алекса Макніколла. Але є приємний момент – попри вражаючу пустоту діалогів, акторам якимось чином вдається виглядати цілком природно в кадрі та навіть висловлювати щирі емоції. Особливо потішив Томмі Фленаган у ролі Тугара Вовка – так, саме завдяки актору з «Синів анархії» в українському кіно з’явився по-справжньому кемповий антагоніст.
Ще одна гіпотеза, чому стрічка здається настільки повільною та незрозумілою – це все через невдалий монтаж. Утім, назвати його невадалим було б не зовсім правильно – він скоріше дуже дивний, навіть сюрреалістичний. Закони часу та простору? Це дрібниці та умовності – рани з’являються на тілі героїв і миттєво зникають без якогось пояснення. Героїня Поппі Дрейтон встає, щоб потанцювати, а у наступному кадрі знову сидить. В одну секунду нам показують спокійну сцену відпочинку після бою, а потім раптом нізвідки знову починається запекла різанина. Сподіваюсь, колись цей фільм стане культовим хітом серед любителів навколофентезійних історій – принаймні тоді можна буде розраховувати на вихід фінального режисерського монтажу, в якому хронологія стане на свої місця. Можливо.
Отже, чи варто йти на адаптацію повісті Франка від актора з третього «Хостелу»? Чому б ні. Попри дивний сценарій, нерівну динаміку та занадто велику кількість сцен категорії «героїчний персонаж трагічно і мужньо вмирає» (яка екранізація класики української літератури без цього?), це справді новий та сміливий формат для вітчизняного кіно. Єдине – перед переглядом не завадить хоча б прочитати стислий переказ першоджерела.
