Нові горизонти й трохи далі
Перезапуск Assassin’s Creed хоч був і необхідним, однак не впорався з усіма застоялими проблемами серії. Прагнення Ubisoft зробити свою велику екшн-рпг на сотні годин зустрілося з очевидним браком досвіду розробників та жадібністю видавців. Перші дві гри так званої «міфічної трилогії», Origins та Odyssey, страждали однаковими недоліками: штучно роздутий відкритий світ, заповнений монотонними активностями, жорстка прив’язка до рівня персонажа, що не давала просто пробігти сюжет, та ледь помітна пов’язаність історій із, власне, асасинами.
Нова гра переносить нас у IX століття, епоху вікінгів-завойовників. Ейвор, головний герой «Вальгалли», має покинути засніжені простори Норвегії та рушити зі своїм кланом до Англії в пошуках кращого життя. Звісно, англійські королі будуть зовсім не раді бачити на своїх землях загарбників, а тому боронитимуть свої володіння до останнього. Якщо ви встигли подумати, що Assassin’s Creed Valhalla пропонує нам грати за відвертих мерзотників, лютих і жорстоких вікінгів, що не знають жалю на своєму шляху до панування, то не поспішайте.
Зрештою, гра — це плід художнього вимислу, а тому розробники можуть дозволити собі романтизувати образ вікінга так сильно, як забажають. Цим вони і займаються. Однак нерідко прагнення показати Ейвора і решту клану героями спотикається об типові вікінгські будні. Сьогодні ви грабуєте церкви й палите хати в поселенні, а завтра допомагаєте місцевому королю сісти на трон чи якійсь саксонській дівчинці знайти свого кота. Такий наративний дисонанс не новина для серії Assassin’s Creed, бо ж достатньо згадати «Одіссею», де безпринципний найманець спокійно воював по обидва боки.
З ходу «Вальгалла» починає виправляти помилки минулого, зокрема найголовнішу — гра повертає асасинів у гру про асасинів. Ба більше, вона робить це досить витончено навіть попри сетинг із дебелими лютими норвежцями, образ яких аж ніяк не пасує членам Братства Незримих (організації, що передувала Братству Асасинів). Сіґурд, брат Ейвора, привозить до Норвегії гостей з Аббасидського халіфату й дарує головному герою асасинське приховане лезо. Та вікінги не звикли ховати зброю, а тим паче воювати в тінях. Проте жодних технік бою вони не цураються, тож вивчити кілька асасинських прийомів для Ейвора буде тільки на втіху.
Та все ж сюжетна лінія асасинів тут другорядна й обережно вплетена в центральний сюжет. Звісно, аббасиди почали водитися з вікінгами задля досягнення власних цілей. Вони сподіваються на їхню допомогу у війні з Орденом Прадавніх — зародком горезвісних тамплієрів. Вистежувати Орден Ейвору доведеться так само, як і культистів з «Одіссеї»: ключові члени розбиті за ієрархією, і щоби знайти наступного, потрібно зібрати достатню кількість підказок від попередніх.
Розробники пішли ще далі задля повернення асасинського духу, як би дивно не це звучало в контексті серії. Щоби полегшити собі перебування у ворожих англійських містечках та селах, нам пропонують маскуватися. Натягнути плащ з каптуром, щоби приховати зброю, вікінзьку зачіску та татуйоване обличчя. А заразом вдатися до соціального стелсу, переховуючись в натовпі, сидячи на лавці чи відволікаючи вартових місцевими п’янчугами.
Однак до роботи цих механік виникає одна претензія — вони не ефективні. Погляд варти завжди прикутий до Ейвора, хай би як він себе не поводив та що б не носив. Тож просто пройти повз в плащі, не викликаючи жодних підозр, не вийде. Соціальний стелс у «Вальгаллі» — це неабияке випробування, за яке ви не отримаєте жодної винагороди. Хіба що зможете пишатися собою, бо зробили все по-тихому. На жаль, просто зайти в місто й порубати всіх на своєму шляху набагато швидше й простіше, аніж ховатися під каптуром й повзати за спинами вартових. Утім, соціальний стелс однаково справляється зі своєю функцією — він розбавляє ігровий процес і, якщо ви того хочете, змушує дещо прискіпливіше вивчати маршрути.
Світ гри Assassin’s Creed Valhalla велетенський, і для дослідження кожного його куточку знадобиться понад сто годин вашого життя. Проте цього разу розробники підійшли набагато вигадливіше до його наповнення. Почати хоча б з найбільшого природного розмаїття з усіх ігор серії. «Вальгалла» зустрічає нас морозною Норвегією із засніженими височенними скелями. А тоді переправляє морем до зеленої Англії з її квітучими полями, імлистими болотами та густими лісами. Середньовічна Англія де-не-де вкрита пам’ятками Західної Римської Імперії, яка на момент дії гри зникла понад три сотні років тому. Високі кам’яні колони й вишукані статуї римлян, хай і понівечені часом, сильно контрастують із примітивними хатками з солом’яними стріхами англійців, нагадуючи про велич загубленої імперії.
Перезапуск Assassin’s Creed прийнято сварити за надмірне використання найбільш дратівливих елементів сучасних рольових ігор: величезна мапа, усіяня знаками запитання, нескінченні квести формату «вбий десять кабанів» та інші активності, які мають на меті міцно тримати вас в циклічній рутині. Однак цього разу Ubisoft постаралася зробити так, щоби граючи у «Вальгаллу» ви не відчували себе на роботі, а справді насолоджувалися ігровим процесом.
Для цього розробники повністю переглянули підхід до побудови як основних, так і побічних активностей, створивши в результаті унікальну систему. Сайд-квестів у звичному розумінні тут немає взагалі, натомість основні сюжетні завдання розбиті на арки з дійсно насиченими історіями. Остогидлі знаки запитання замінили на мерехтливі вогники трьох кольорів: жовті (багатства), сині (таємниці) і білі (секрети). За кожним таким вогником можуть ховатися різні активності: наприклад, жовті вказують на важливі цінні ресурси, нові активні вміння, зброю чи одіж, які віднині лише унікальні. Варто зважати й на те, що просто прийти й забрати свою винагороду не вийде, бо ж скрині зазвичай добряче сховані на ворожих територіях.
Сині ж ховають за собою короткі історії: можна допомогти фермеру зловити щурів на полі чи витягнути сокиру з голови хороброго вікінга. Такі маленькі сюжетні замальовки не встигають набриднути і завжди підкидають на диво пам’ятні моменти. За синіми вогнями також можна натрапити на різного роду фізичні загадки, вівтарі для пожертв, магічні гриби чи легендарних звірів — словом, Ubisoft виконала феноменальну роботу над помилками, наповнивши світ таким розмаїттям активностей, якого не зустрінеш в іграх схожого жанру.
«Вальгалла» захоплива, різноманітна, безмежно красива й велична — але, чорт забирай, вона все ще велетенська.
Щойно неспішні прогулянки англійськими королівствами почнуть приїдатися, варто повертатися до основного сюжету. Майже повністю відкинувши сімейні мелодрами, що вже стали візитівкою серії, «Вальгалла» занурює гравця у вир ігор престолів, епічних облог замків та питань благоустрою північного народу. Розробникам вдалося знайти баланс між шаленим екшном та тихими асасинськими місіями. Якщо в рейдах та облогах доведеться пробивати собі шлях топором пліч-о-пліч з побратимами, то в одиноких місіях дістатися цілі можна по-тихому, і побудова рівнів до цього тільки спонукає. Левел-дизайн «Вальгалли» став складнішим, з більшою кількість елементів для взаємодії. Скажімо, пробратися до монастирю в одній із сюжетних місії можна пробоєм, змітаючи не своєму шляху всю варту. А можна пройти підземними тунелями на територію міста, а тоді тихо видертися на дах споруди, розбити вікно й проникнути непоміченим.
Найбільше тішить те, що обидва способи по-своєму чудові. З одного боку маємо напрочуд брутальні бої з купою крові й кінцівками ворогів, що розлітаються по полю битви. З іншого — справжні фанати серії Assassin’s Creed точно не оминуть нагоду вбити боса одним точним ударом прихованого леза. Розробники прекрасно впоралися з відображенням тваринної натури вікінгів через їхню бойову поведінку, однак водночас змогли наділити головного героя достатньою кількістю спритності, аби його асасинська сторона виглядала максимально органічно.
Серія Assassin’s Creed й донині лишається унікальною в своїй здатності до зображення історичної епохи. Навіть з огляду на фентезійний присмак, властивий новій трилогії, це й досі винятковий історичний музей, у якому розробники щоразу прискіпливо відтворюють культуру й атмосферу минувшини. Це саме робить і «Вальгалла»: раннє середньовіччя в Англії не може похизуватися великою кількістю пам’яток, але воно чарує пасторальними краєвидами та спокоєм, який припливли порушити північні загарбники.
На перший погляд здається, що Ubisoft виправила всі проблеми попередніх ігор і створила ледь не ідеальну Assassin’s Creed. Якість та кількість контенту нібито знайшли свій баланс, а історія потроху почала повертатися до витоків. «Вальгалла» захоплива, різноманітна, безмежно красива й велична — але, чорт забирай, вона все ще велетенська. Я заздрю людям, які можуть покинути на мапі нерозвідані місця, не зібрати усі набори обладунків й не витрачати на проходження однієї гри половину свого життя. Утім, цього разу розробники зробили все, аби за цей витрачений час мені не довелося шкодувати.
+ нова система активностей
+ повернення до теми асасинів
+ брутальні бої
+ візуальна довершеність
— незграбний соціальний стелс
— надто велика кількість контенту