Міжнародний фільм-загадка
Це кіно мені довелося дивитися не самій, залучивши друга, просто аби впевнитися, що це не я з глузду з’їхала і перестала розуміти все на світі — справа у фільмі. Що зараз відбулося — я не знаю, буквально. Ми ще трохи обговорили побачене, а далі полізли в Google за простим синопсисом, який би пояснив трилер «Останнє, чого він хотів». Здається, ще жоден фільм не потребував такої «роботи в полі» як цей — серйозно, аби збагнути всі перипетії сюжету, доведеться трохи почитати про політичну ситуацію в Нікарагуа в кінці 80-х, дізнатися, що таке Сандиністський фронт національного визволення і Контрас. Наберіться терпіння аби витримати всі вигадливі геополітичні бесіди — це пригодиться для подальшого сюжету… мабуть.
Дія розгортається у 80-ті, в центрі оповіді журналістка Елена МакМехон (Енн Гетевей), яка висвітлює діяльність контрреволюціонерів у Південній Америці і намагається довести залученість американського уряду до постачання зброї повстанцям. Діяльність репортерки привертає увагу влади і ті сприяють, аби весь відділ розслідувальників Atlantic Post прикрили, а саму МакМехон поставили висвітлювати президентську кампанію Рейгана. На цей момент Елена вже доволі роздратовано видає панчлайни у дусі чесного журналіста, який женеться за справжньою історією. А тут ще й з’являється батько (Віллем Дефо), з яким героїня не надто спілкується, але все зміниться щойно він потрапить у лікарню. У чоловіка явно деменція, але він встиг підписатися на останню справу, яка принесе йому мільйон доларів. Поправка: батько Елени займається контрабандою зброї, якщо я правильно зрозуміла, зокрема в Нікарагуа. І поки тато хворий, донька має провернути справу замість нього.
Все це довелося здогадуватися самій, тому що сама Елена, здається, взагалі не вражена іронічністю ситуації — журналістка копає справу поставки зброї, тоді як під боком є родич, напряму пов’язаний з контрабандою. Тож тепер Елена опиняється десь в Коста-Ріці (знов ж таки, зрозуміти важко) і хоче отримати кеш за автомати (моральний компас кудись зник, або ж вона хоче дослідити кейс зсередини, хтозна). Те, що відбудеться далі, назвемо заплутаним клубком шпигунських ігор, інтриг та змов, а на ділі — повний хаос, не підкріплений ані людською мотивацією, ані здоровим глуздом.
- Оригінальна назва
- The Last Thing He Wanted
- Тривалість
- 115 хв
- Прем’єра
- 21 Лютого 2020
- Жанр
- Драма
- Режисер
- Ді Ріс
- Актори
- Бен Аффлек, Енн Гетевей, Віллем Дефо
Гріх не обіграти назву стрічки (каюсь, про це вже пожартували десятки західних медіа), але трилер Ді Ріс це буквально останнє, що ви захочете подивитися.
«Останнє, чого він хотів» — приклад того, як погані речі можуть статися з дуже талановитими людьми. Є Ді Ріс — постановниця «Ферми “Мадбаунд”», є достойне першоджерело у вигляді шпигунського роману Джоан Дідіон, зрештою, є Енн Гетевей, Віллем Дефо і Бен Аффлек. Як такі люди могли зробити таке недолуге кіно — мені не зрозуміло. Таке враження, наче Ді Ріс та Марко Вілалобос писали сценарій за мотивами книги у абсолютному вакуумі, не розуміючи, яким чином ці діалоги будуть потім відіграватися у кадрі. У найкращих традиціях романів Ле Карре, в цьому кіно є наратор (персонаж Гетевей), самі герої періодично обговорюють власні дії з попередньої сцени і, аби закріпити успіх, часом тут лунають голоси-флешбеки, знов ж таки, з попередніх сцен. За інших умов я би назвала такий прийом провалом, але бог свідок, без них це кіно дуже важко зрозуміти. Цілком ймовірно, що закадровий голос — рішення продюсерів, які подивилися чорнову версію фільму і зрозуміли абсолютно нічого.
Глядач, затамувавши подих, стрибає зі сцени в сцену, кожна з яких голосно заявляє експозицію і не більше. Кожна з цих сцен лише більше затьмарює сюжет, так, що актори лишаються з сухим текстом, який потрібно відпрацьовувати. Арка протагоністки збагачується то сімейними подробицями, то деталями про перенесений рак грудей, що в той самий час не сприяє якомусь глибокому пізнанню персонажа і не служить на користь розповіді. Зрештою ясно лише одне — Елена за свого життя вигрібала some shit, тому вміє адаптуватися до будь-якої кризи. Кастинг Віллема Дефо у ролі батька Гетевей суто за віком не працює, та і актору відведено злочинно мало сцен. Втім у тих що маємо, Дефо викладається як може. Чого не скажеш про персонажа Бена Аффлека — нечистого на руку працівника держслужб, якого актор розкриває з такою лінню і покерфейсом, що перед нами один з найкращих зомбі-героїв сучасного кінематографу.
Саме кіно зроблене з величезною кількістю монтажних склейок навіть в середині сцени, неначе автори боялися, що будь-яка пауза у нарративі рівноцінна втраті інтересу глядача. Як результат, маємо діалоги зняті з п’яти ракурсів і порушенням найпростішого правила вісімки. В цьому кіно так багато динамічної кругової камери, що виправдання такого прийому для десятка статичних сцен я просто не знайшла. Ді Ріс неначе намагається наздогнати власну історію і сама не розуміє, що відбувається, а оператор Боббі Буковскі не може визначитись, де поставити камеру.
Недомовленість і загадковість не лишають шансу прокласти логічний ланцюжок — чому Елена їде продавати зброю, чому переховується від розвідки на якомусь курорті, витираючи столи готелю, яким керує білявий Тобі Джонс. Що спільного у неї та Трета (Аффлека), який ось перешкоджає її журналістській діяльності, а вже у наступній сцені організовує їй прикриття. Все це елементарно виснажує допоки не починається друга половина фільму, а вона, обоженьки, ще заплутаніша за першу.
Частково я розумію, чому цей фільм так привабив українського глядача і навіть потрапив у топ-10 на перше місце серед запитів — кіно про країну, яка усіма силами намагається приховати власну залученість у воєнний конфлікт сусідньої держави. Втім відповідь, певно, значно прозаїчніша — агресивна реклама фільму на головній сторінці Netflix і зірковий каст. Але як для трилеру, тут занадто мало саспенсу — «Останнє, чого він хотів» схожий на надувну кулю, яка замість вибуху просто повільно здувається. Мораллю фільму мав би бути урок про корумпованість душі та фантомне поняття вільної нації. Втім це кіно не може розповісти ні про внутрішні воєнні конфлікти Латинської Америки, ні про моральну дилему журналіста. Саме тут гріх не обіграти назву стрічки (каюсь, про це вже пожартували десятки західних медіа), але трилер Ді Ріс це буквально останнє, що ви захочете подивитися.
— існування цього фільму
