Ігри, за які нам (не має бути) соромно
Ви колись приховували від людей захоплення фільмами чи музикою, бо в певних колах вони вважаються стидкими? А, може, доводилося уникати згадок про відеоігри, бо ви думали, що ваші співрозмовники їх точно не оцінять? У геймерів теж є свої guilty pleasure, однак за визначенням «хороших» та «поганих» ігор майже завжди стоїть їхнє ком’юніті, а не безпосередньо якість гри. У цій колонці хочу розповісти кілька своїх історій, пов’язаних з «неправильними» іграми, про які мені було некомфортно говорити. І зовсім не тому, що ці ігри були об’єктивно поганими, а тому що суспільна думка змусила мене їх такими вважати.
The Sims
Зайдемо відразу з козирів: колись я обожнював Sims 2. Поки мої друзі ганяли СіДжея по Сан-Андресу чи Ґеральта по Визімі, я будував будинки, зрощував родини в кілька поколінь і насолоджувався ескапізмом на самій його межі. Кращої ролівки й дотепер важко вигадати, адже Sims, здавалося, пропонувала просто таки безмежний потенціал: створюй яку завгодно людину, сели її у збудований власними руками будинок і сам обирай для неї шлях. І водночас, маючи стільки контролю над життями своїх персонажів, ти ніколи не знаєш достеменно, як саме воно складеться.
Долі моїх сімів іноді закручувались наче в горорах: брат із сестрою нарешті з’їжджають від батьків у власний двоповерховий будиночок, та вже за кілька днів після переїзду брат гине в пожежі. Сестра впадає в жахливу деперсію від скорботи, а тоді й сама помирає, налякана привидом брата, що час від часу блукав будинком. У другій та третій частинах Sims я провів незліченно часу, але поділитися з кимось своїми досягненнями чи навіть визнати собі, що це цілком нормальне захоплення, було важко.
Винуваті в усьому гендерні стереотипи, які того часу сформувалися навколо серії ігор, бо чомусь тільки дівчаткам було дозволено заводити віртуальні сім’ї, а хлопці неодмінно мусили грати в щось жорстоко-маскулінне, як-от GTA. Хоча, знову ж таки, Sims вміла генерувати сюжети ліпше за будь-яку RPG, адже кожне проходження було унікальним і буквально могло тривати вічність. Однак моя любов до серії минула не через суспільну думку: дорослішаючи, я відчував, як гра тисне на мене. Щоразу, як мої персонажі читали книжки, ходили на побачення чи займалися спортом, я запитував себе, чому цього не роблю я, натомість сиджу за комп’ютером і керую пікселями на екрані. Словом, грати в Sims із такими нав’язливими думками стало тортурами, тож я покинув.
Minecraft
Грати в Minecraft я почав іще з перших Java-версій у 2011 році, коли гра від шведського розробника Маркуса Персона була дивною інді, а не світовим хітом і найбільш продаваною відеогрою всіх часів. Тут ти був творцем власних пригод, а процедурна генерація світу лише сприяла цьому. У Minecraft за прогресію відповідає лише гравець та його наполегливість: хочеш кращі матеріали для будинку чи оснащення — іди й добувай. Життя посеред незвіданого шматка землі й було рушієм для безлічі умовних сюжетів, які створювала ця гра.
Ще цікавішою вона ставала в компанії друзів: разом будувати замки, копати шахти в пошуках алмазів чи відбиватися від зомбі значно веселіше. А тоді можна й обов’язки розподілити: хтось доглядає за худобою, хтось збирає врожаї, а комусь доводилося ходити на полювання. Але в Minecraft грали не лише через те, що це була ідеальна онлайн-ролівка. Це всемогутній тренажер для уяви, адже побудувати в грі можна що завгодно. Більше того, в грі є купа механік, які зав’язані на використанні елементів та їхніх послідовностей, що створюють ледь не окрему мову програмування всередині гри.
І проте навіть нині нерідко трапляються випадки, коли люди дуже обережно говорять про своє захоплення грою. Відверто кажучи, зрозуміти феномен маргіналізації Minecraft мені вкрай важко, оскільки настільки успішна й унікальна гра об’єктивно не може бути поганою. Річ, знову ж таки, у спільноті: Minecraft привернув увагу дитячої авдиторії — що, на мій погляд, прекрасно для такої гри. А все, чим надміру захоплюються діти, з часом стає приводом для насмішок. Зараз місце Minecraft посіла Fortnite, яка так само здобула неймовірний успіх і яку так само нерідко призирають через популярність серед молодого покоління геймерів. Чи стала гра від того гіршою, а розробники — біднішими? Анітрохи.
Dota 2
Люблю всім серцем і ненавиджу до нестями — якось так я міг би описати свої стосунки з грою, у якій провів понад чотири тисячі годин. Я дивився безліч стримів професійних гравців, відвідував турніри та сам мріяв колись увірватися в кіберспорт, час від часу беручи участь в невеликих змаганнях. Моїх умінь було недостатньо, тож я ходив у «Доту» як на роботу — щодня практикувався й ставився до гри напрочуд серйозно. Звісно, це коштувало мені не лише нервів, а й стосунків з друзями: я міг зірватися на людей, що грали зі мною, бо вони робили щось неправильно або сприймали гру лише як гру.
Говорячи про «Доту», ми насамперед говоримо про її спільноту — найтоксичніше місце на планеті. І коли ти вже туди потрапив, то її вплив неодмінно на тобі позначиться. Розповідаючи комусь про цю гру й згадуючи кількість витрачених годин, мені прикро за самого себе — у кіберспорт я так і не потрапив, тож пишатися точно нема чим. Та чи має комусь бути соромно за захоплення онлайн-іграми? Ні, але за однієї умови: у «Доті» та безлічі схожих ігор дуже важливо відчувати межу між задоволенням від гри та одержимістю ставати кращим. Бо ж коли ви дійдете до другого, повернутися до свого звичного стану й знову просто грати в гру у вас навряд чи вийде.
