Скромна чарівність буржуазії
Здавалось би, «Щиголь» мав гордо злетіти на вершину прокату, ліниво збираючі усі можливі нагороди. Фільм – екранізація напрочуд популярного роману, який свого часу приніс Донні Тартт Пулітцерівську премію (утім, сподобався далеко не всім літературним критикам). У режисерському кріслі – безсумнівно талановитий Джон Кроулі, який у 2015 році адаптував ще один солідний літературний твір, «Бруклін» Колма Тойбіна. Серед касту – Ніколь Кідман, Сара Полсон, Ансел Елгорт, Люк Вілсон, Фінн Вулфгард, Джеффрі Райт. За камерою – легендарний Роджер Дікінс, якого без перебільшення можна назвати найкращим оператором сьогодення. Хто міг би передбачити, що результатом усіх цих старань будуть насмішливі рецензії та касовий провал?
Можна довго сперечатись про те, що ж саме не дало «Щиглю» злетіти (далі не буде пташиних метафор, чесно!). Хтось вважає, що роман взагалі не варто було екранізовувати – мовляв, це надто епічна історія, у якій задіяно десятки складних персонажів та не менш складних тем, від проблеми тероризму і до питань підліткової наркоманії. Більш оптимістичні читачі вважали, що роман на 800 сторінок можна було б адаптувати – але скоріше у форматі міні-серіалу.
«Щиголь» Тартт (якщо цей феномен якимось чином пройшов повз вас) – водночас і пригодницька одіссея, і антропологічне дослідження життя протягом 2000-х, і виважений психологічний портрет головного героя. Тео (у фільмі його грають два актори, Ансель Елгорт та Оукс Феглі) втратив мати внаслідок теракту у музеї мистецтва Метрополітен. Прийшовши до тями посеред пилу та руїн, хлопець знаходить улюблену картину матері – власне, «Щигля» Карела Фабріціуса.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
GOLDFINCH
ХРОНОМЕТРАЖ
149 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
26 ВЕРЕСНЯ 2019
ЖАНР
ДРАМА
РЕЖИСЕР
ДЖОН КРОУЛІ
СЦЕНАРІЙ
ПІТЕР СТРОГАН
В РОЛЯХ
АНСЕЛ ЕЛГОРТ
НІКОЛЬ КІДМАН
ОУКС ФЕГЛІ
ЛЮК ВІЛСОН
САРА ПОЛСОН
ДЖЕФРІ РАЙТ
ПРОКАТЧИК
KINOMANIA
Замість того, щоб передати центральні ідеї «Щигля», екранізація механічно відтворює пасажі з роману, сподіваючись на те, що глядачі самі будуть інтерпретувати весь цей символізм.
Герой забирає полотно додому, де витвір нідерландського портретиста стає для нього водночас і талісманом, і символом втрати, і згадкою про маму. Куди б протагоніста не занесла доля, «Щиголь» десь поруч, захований під ліжком чи потайки закритий у найближчій камері зберігання. А доля Тео повна неочікуваних поворотів у кращих традиціях Чарльза Діккенса: спочатку юнак потрапляє у дім заможних, вишуканих Барбурів (матріарха родини грає водночас холодна та ніжна Ніколь Кідман), потім переїздить до свого батька (Люк Вілсон), який живе посеред пустелі зі своєю вульгарною дівчиною Ксандрою (Сара Полсон). Паралельно з цим в історії фігурують: добросердний торговець антикваріатом (Джеффрі Райт), небезпечні колектори, наркозалежний український емігрант (Фінн Вулфгард), загадкові дівчата з минулого, шаблонні німецькі бандити, зрадливі наречені та російські мафіозі.
Тартт описує всі ці події з терплячістю літописця – у романі ми знайомимось із тринадцятирічним Тео та спостерігаємо за усіма пригодами, які трапляються з ним протягом десятиліть. Екранізація розриває оповідь на шматки, постійно скаче між дитинством та дорослим життям героя, з усіх сил натякаючи на те, що від минулого не втечеш. Виглядає це так, ніби забудькуватий, але старанний школяр з ентузіазмом переказує сюжет літературного Шедевру (тм), постійно боючись пропустити якусь важливу деталь. У такого підходу є очевидний недолік – замість того, щоб бачити еволюцію головного героя, ми постійно стрибаємо між віньєтками з його життя, так і не розуміючи, що відбувається у нього в голові.
Фанатична вірність першоджерелу заважає адаптації бути хорошим фільмом – сценаристи з таким пієтетом ставляться до книги, що їм не вистачає духу викинути чи переробити ті сцени, які просто не працюють у кіно. Замість того, щоб передати центральні ідеї «Щигля», екранізація механічно відтворює пасажі з роману, сподіваючись на те, що глядачі самі будуть інтерпретувати весь цей символізм. У результаті виходить красива, бездушна репродукція, яка постійно натякає на якісь складні смисли та високі ідеї, але жодним чином їх не розкриває. Нам неодноразово показують останню розмову Тео та його матері, але їх стосунки так і залишаються загадкою. Герої регулярно говорять про важливість мистецтва, але вся цінність художніх витворів зводиться до прозаїчної ідеї «вони старі, красиві та дуже дорогі».
Власне, сценарист та постановник так само не розуміють, у чому цінність твору Тартт. Вони просто сприймають його як високу, серйозну літературу, яку треба перетворити на дорогий, драматичний фільм з красивими декораціями та повільним, сумним саундтреком (з двома піснями Radiohead!). І тут, можливо, мене проклянуть фанати роману, але я все ж озвучу богохульну думку. Попри солідний розмах у 800 сторінок, психологічну глибину та регулярні згадки про найважливіші шедеври світової культури, «Щиглю» не місце серед сучасної класики. Це захоплюючий, до біса добре написаний роман про втрату, дорослішання та дивні збіги, які впливають на все наше життя. Але Джон Кроулі чомусь намагається перетворити цю історію в дивовижну снобську драму з філософським підтекстом – ледь не в екранізацію шекспірівської трагедії.
Якби німецький критик та есеїст Вальтер Беньямін писав про буржуазну культуру сьогодні, то він точно оцінив би «Щигля». Стрічка Кроулі нагадує тендітну фарфорову балерину чи технічно довершену репродукцію милого пасторалю – вона так само мімікрує під високе мистецтво, але виконує лише декоративну функцію. Іншими словами, дозволяє глядачеві почуватись поціновувачем прекрасного, не докладаючи жодних зусиль. На жаль, на фоні розкішних костюмів, драматичних флешбеків (здається, вони мають створювати враження недосказаності та інтриги), холодних інтер’єрів та занадто поважних монологів, губиться голове – людяна історія.
